Ми з чоловіком живемо уже 16 років разом. Маємо власний бізнес.
Десять років тому у нас народився син, Сергій. На жаль, він не може ходити самостійно. Пересувається лише на інвалідному кріслі. Проте Сергійко дуже розумний хлопчик. У нього надзвичайні математичні здібності. За сином потрібен постійний догляд. І лікарі навіть дають шанс на одужання і те, що він зможе ходити, за умови постійних занять. Ми з чоловіком багато працюємо. Важко утримувати бізнес на плаву і встигати доглядати за сином. Ми розриваємось. Тому вирішили найняти няню для Сергія.
Ми шукали відповідальну людину, яка знайшла би спільну мову з нашим сином. Але ніхто нам не підходив. Залишати дитину з абиким я не хотіла.
Ми хотіли аби людина, яка доглядатиме за сином, змогла підтримувати порядку і у нашому двоповерховому будинку.
Деякий час ми просили нашу родичку, щоб вона сиділа з Сергійком, поки ми на роботі з чоловіком, але і вона не могла весь час допомагати нам.
Якось, повертаючись з роботи, я побачила літню жінку, що сиділа на зупинці. Була зима. Холодно. Помітно, що вона просиділа там не одну годину.
Я вирішила підібрати її і завезти додому. Вийшла з машини та підійшла до неї:
– Добрий вечір! Уже пізно, автобуси не ходять. Хочете, я підвезу вас додому?
– Я й не чекаю на автобус. Я не знаю куди мені йти..Дочка з дому вигнала..Просто на мороз..
Мені стало шкода бідолашну жінку. Я вирішила їй допомогти і забрала додому. Мені чомусь одразу здалось, що вона надійна.
Я розповіла їй, що не проти аби вона залишилась у нас і запропонувала їй роботу: доглядати за сином і прибирати в домі.
Бабусі накотились сльози на очі. Її звали Ніна Михайлівна. Старенька була дуже добра. Відмовлялась брати платню. Лиш дякувала за дах над головою і їжу. Жінка розповіла, що сама виховувала двох дітей. Старша дочка уже народила трьох дітей. А її чоловік не любив тещу і усіма силами намагався посварити маму з дочкою. От так і сталось. Рідна кровинка прогнала її з власного ж дому. А син знайшов дружину, пішов жити до неї. Невістка також її не влюбила та взагалі заборонила сину з нею спілкуватися.
Наш Сергій одразу полюбив бабу Ніну. Відчув, яке добре у неї серце. Як виявилось, жінка раніше працювала вчителькою математики. Тож хлопчик усією душею прикипів до жінки.
Ми виділили Ніні Михайлівні окрему кімнату. А за рік спільного проживання вона стала для нас справжнім членом родини.
Сергій називав її бабусею, вони проводили дуже багато часу разом. Баба Ніна змогла поставити нашого хлопчика на ноги. Щодня з ним займалась. Мотивувала його, коли Сергійку було особливо важко – підтримувала.
Діти Ніни Михайлівни приходили вибачатись. Жінка не тримала образу на дітей, але до них не поверталась. Сказала, що тепер ми її сім’я.
Я вдячна долі, що вона дала можливість зустріти нам цю чудову жінку.
Як вважаєте, баба Ніна це подарунок долі для сім’ї? Чи просто співпадіння?
