– Мамо, що ти таке говориш? Адже я твій син, а мої діти – твої рідні внуки? – обурився Антон, мій син.
– Можу, сину. Ще як можу! – відповіла я без жодних вагань.
Я дуже любила свого сина та онуків, але зробити те, чого хотів син, ніяк не могла.
Я сподівалася на те, що добре виховала сина – він допомагатиме мені в старості та буде надійною опорою. Але на жаль, цього не трапилося. Добре, що чоловік не дожив до цього моменту.
Антон ріс звичайним хлопчиком, інколи влаштовував сутички з місцевими хлопчаками. Але у школі навчався добре. Навіть самостійно вступати до інституту та закінчив його з хорошими оцінками. Згодом син знайшов хорошу роботу. Я була щаслива та раділа за нього.
Потім Антон зустрів Аню. Вони настільки покохали один одного, що вже через два місяці віднесли заяву до РАЦСу та зіграли весілля. Я не втручалася у їх стосунки, адже вони – дорослі люди.
Хоча невістка одразу не сподобалася, я прийняла вибір сина. Дівчина була вихованою та адекватною.
Я вирішила зробити подарунок молодятам і віддала свою двокімнатну квартиру. А сама переїхала у малу однокімнатну квартиру, яка дісталася мені у спадок від тітки.
Стосунки з Анею у мене були нормальні. Часто подружжя запрошувало мене у гості.
Згодом у пари народився син і жінку немов поміняли.Здається, що після пологів зникла її адекватність. Невістка часто сварилася з чоловіком та дорікала йому, мовляв, не допомагає їй з дитиною, вимагала знайти іншу роботу. Однак на тій посаді Антон отримував досить хороші гроші, хоча робочий графік був невнормованим.
Син послухав Аню та влаштувався на іншу роботу. Але там зарплата була майже у два рази меншою. Тоді почалися сварки через фінансове становище.
Мене ж невістка не пускала до онука через те, що надто сильно його балую. Як? Я ж з ним бачуся тільки раз в тиждень.
Такі слова мене образили, тому я старалася рідше приходити до них у гості. Хоча дівчину й надалі дратувала моя присутність та вплив на внука.
Я так сподівалася, що ситуація налагодиться, коли Аня вийде з декрету на роботу. Та згодом вона народила дівчинку.
Я бачила, що моєму синові погано і що він нещасливий, однак не хотіла втручатися у його сім’ю.
Одного дня Антон прийшов до мене з одним проханням – продати двокімнатну квартиру та віддати йому всі гроші. Адже зараз їх вже четверо і потрібно шукати більшу квартиру.
Така наглість з боку сина мене дуже образила. Адже ми з покійним чоловіком досить довго жили на орендованій квартирі та потрохи відкладали на власне житло.
– Сину, я тебе дуже люблю. І онуків я також люблю до нестями. Але я не буду продавати свою квартиру. Ви ж так на всьому готовому живете. Хіба цього мало? Багато родин орендують житло та не жаліються. Ви хочете купити кращий дім? Чудово! То заробляйте на нього, відкладайте гроші. Але свою я не буду продавати. Ви хочете модно одягатися, смачно харчуватися, відпочивати закордоном. А в моїй квартирі ви навіть ремонт за весь цей час не зробили. Так що я не буду нічого продавати.
Антона ця відповідь дуже розлютила і він образився. Я зрозуміла, що такими словами стала для нього ворогом номер один. Та і внуків, швидше за все, я тепер взагалі бачити перестану.
Шкода, що у мене такий син виріс. Адже вже дорослий чоловік, має свою сім’ю, але досі сподівається на мою допомогу.
Вибач, але ні. Треба вирішувати свої проблеми самостійно, а на маму сподіватися не треба.
Чи права героїня нашої історії? Можливо, вона надто вимоглива до свого сина через власний досвід?
