Тієї ночі мені потрібно було потрапити до аеропорту, щоб зустріти маму.
Планував зробити це хутко: туди й назад. Зі мною попросився брат. Довелося брати і його. Щоб підібрати того шибайголову, слід було їхати довшою дорогою. Загалом сам шлях до аеропорту не такий близький. Аж цілих 2 години.
Усе ускладнювало й те, що ззовні була середина січня. Щоб усе встигнути, слід було виїхати раніше.
Коли брат уже сидів поруч зі мною і ми повільно виїжджали із села, я побачив на узбіччі двох людей. У голові промайнуло: “Оце комусь не спиться в таку пору. Холод. Ніч. Зима. А вони на дорозі стоять.” Але це вже їхня справа. Я тільки вивернув кермо, виїхав на дорогу і помчав до зазначеного місця.
Вийшло так, що оминути ці силуети не вдалося. Я все ж таки висвітлив їх фарами. Сказати, що я здивувався – не сказати нічого. Там стояли не місцеві п’янчуги і навіть не прості робочі, яким вдосвіта доводилося добиратися на завод, а пізно вночі з нього повертатися. Там була жінка з дитиною. Я їх мовчки оминув.
Брат раптом глянув на мене з докором. Я кивнув і розвернув авто. Ми обоє розуміли, що потрібно повернутися до них. Я під’їхав.
– Куди в таку пору? Зараз так холодно. Ще й ніч.- запитав я в них і запропонував сісти в авто.
Попутники трохи повагалися, але все ж таки сіли погрітися.
Як виявилося згодом, це були мама і дочка. Дивувало й те, що вони забули на дорозі, і те, що одягнені вони були не по сезону.
Я ще більше підкрутив піч в машині, помітивши, що дівчата і досі тремтять.
– То куди все ж прямуєте?
Раптом жінка почала розповідати, що вивело їх у таку холодну ніч на дорогу. Один знайомий, у якого був день народження, приїхав за ними на машині. Він казав, що сильно поспішає, тому квапив і гостей. Дівчата поспішали й навіть не встигли нормально збиратися. Тож так і вийшло, що одягнулися занадто легко. Потім потрапили до цього села.
Назад їх обіцяли відправити на таксі. Але той чоловік сильно перестарався з випивкою. Він поводився грубо та неадекватно. Кричав. Погрожував. Засипав образами.
Жінка вирішила не терпіти такого ставлення й, зібравши доньку, покинула приміщення. Грошей на таксі не було. Нікого зі знайомих вони також не бачили. Ще й попутних машин о такій порі мало.Так і чекали з моря погоди.
Їхати ж їм аж в сусіднє село. Зрештою, нам якраз по дорозі.
Ми з братом послухали їхню історію і вирішили допомогти бідолахам.
Але ми всю дорогу обурювалися, як можна бути таким безвідповідальним. Якщо чоловік пообіцяв, що привезе та відвезе, тоді чому кинув двох дівчат самих вночі на дорозі? Хіба так годиться? Це ж небезпечно. Вночі з дитиною на дорозі.
Страшно навіть уявити, якби їм трапилися якісь нічні хулігани, а не ми з братом. Або якби ніхто і взагалі не зупинився? Замерзли б до ранку?
Доки я обурювався, жінка мене заспокоювала. Казала, що нічого страшного не трапилося. Та й вони вже звикли. Їм не вперше. Така відповідь мене шокувала.
Я довіз дівчат до їхнього дому. Попросив обох більше ніколи так не робити. Пояснив, чим це могло для них обернутися. Навряд чи вони обидві зрозуміли мене цілком і прислухаються до порад. Але я з відчуттям виконаного обов’язку сів до свого авто і нарешті рушив до аеропорту.
Решту дороги ми з братом обговорювали те, що відбулося. Нам це ніяк не вкладалося у голові.
Ми раді, що змогли допомогти іншим у таку пору та за таких умов, але все ж… Щось не давало спокою. Найбільше мені шкода дівчинку. Жаль, що її мама не розуміє цілком, на яку небезпеку наражає свою доню.
Що Ви думаєте про таких попутників?
Чи доводилося самим брати участь у подібних ситуаціях?
