Ми з Олегом дуже старались, щоб наші діти мали все найкраще.
Ми ще, як тільки одружились, мріяли стати батьками, мати хорошу, міцну, дружну сім’ю. Я не хотіла від дітей якоїсь великої віддяки, розуміла, що так і має бути. Адже це ми хотіли дітей, ми їх народили, тому ми повинні їх виховувати і забезпечувати.
Та я ніколи й не гадала, що ця доброта і бажання бути у всьому хорошими вилізе нам боком на старості. Я опинилась ледь без даху над головою через дітей.
Старшій дочці ми оплачували репетиторів і навчання у медичному університеті. Це коштувало чималих грошей. Та нам було не шкода. Ми хотіли, аби вона мала хорошу спеціальність.
Сину – теж. Він вивчився на юриста. Йому ми машину придбали, хоч і не нову, та це теж затратно.
Час ішов, діти влаштували свої сім’ї. Уже й дочка дитину чекає, а невістка первістка вродила.
Все було добре. Допоки не помер мій чоловік. Мені було дуже важко без нього, я залишилась сама
Та одного разу до мене приїхали усі діти. Сказали, що мають серйозну розмову. Я вже настрашилась, почала думати погане. Як виявилось недаремно. Вони заявили, що я повинна продати свою трикімнатну квартиру, а гроші поділити порівну між дітьми, адже вони і досі живуть на орендованих квартирах, а хочуть мати власне житло.
Перше, що спало мені на думку: “Та це ж для дітей, напевно треба так зробити”.
Та потім, я спитала у них, а що буде зі мною? Куди дінусь я?
– А тебе ми відправимо у хороший пансіонат для пенсіонерів.Ми до тебе навідуватись будемо щотижня.
Я відмовилась. Категорично. Ще мене на старості у будинок перестарілих запхають! Але мені страшно стало. На старості років я залишилась сама, а діти мало того, що допомагати не збираються, а ще й обібрати до нитки мене хочуть! Я не знаю, як тепер бути?
А що б ви могли порадити? Як краще вчинити жінці?
