Моя дружина невіть не намагалася приховувати те, що вона постійно мені зраджує. Я сотні разів пропонував їй розлучитися, але вона відмовлялася. Чому? Бо прекрасно розуміла, що їй просто нікуди йти. Коханець Марини – досі одружений чоловік, який годує її обіцянками, що невдовзі подасть на розлучення.
Ми заледве могли терпіти одне одного, проживаючи на одній території. Не сім’я – а казна-що. Не лише мучили тим одне одного, але й нашого сина-підлітка. Йому уже 16 років, тож він прекрасно розуміє, що відбувається між мною та його матір’ю.
Роман завжди на моєму боці, він бачить, що я намагаюся згладжувати усі гострі кути, уникаючи конфліктів. Треба ж якось вживатися під одним дахом, якщо іншого виходу просто немає.
Моя дружина активно користується моєю добротою. Змушує мене віддавати їй частину своєї зарплати на утримання сина і оплату комунальних послуг. Тільки вона зовсім не враховує того факту, що дитина потребує ще якихось коштів на кишенькові витрати, та й їсти нам усім щось потрібно. Очевидно, що Марина навіть і не думала долучатися до цих витрат.
Набридло синові дивитися на те, як я мучуся, от він і запропонував:
– Тату, давай житимеш зі мною у моїй кімнаті. Нам обом буде добре. Не можеш же ти постійно ночувати на кухні. Це зовсім незручно.
У нашу чоловічу розмову втрутилася Марина:
– Я проти, твоєму батькові місце на кухонному дивані. Пригрієш зараз його на своїй шиї – потім не позбудешся.
– Мамо, мене твоя думка не цікавить. Тебе вже давно не хвилює моє життя. Єдина людина, яка піклується і дбає про мене – це мій батько. А якщо ти й надалі будеш так огидно поводитися, то я звернуся до соціальної служби і повідомлю, що ти обманом вимагаєш в нього гроші. Боронити тобі влаштовувати своє особисте життя я не можу, але ображати тата більше не дозволю.
Марині щелепа мало не відпала, та і я, зізнаюся, був дуже здивований таким вчинком сина. Мене розчулило те, що хтось нарешті вступився за мене і гідно оцінив мою доброту і мої зусилля створити комфортну атмосферу у домі.
Шкода, що дружина так нічого і не зрозуміла, тож після того випадку почала поводити себе ще більш агресивно.
Жити з нею в одній квартирі було вже несила. Тоді я й вирішив, що пора брати кредит і купувати для нас із сином окреме житло, в якому не буде місця підступним планам Марини.
Я й гадки не мав, який банк краще обрати для такої грошової авантюри, тому вирішив порадитися зі своїм керівником. Він дядько дуже тямущий, розуміється у фінансових питаннях краще, за будь-якого банкіра.
– Почекай, чого це ти раптом надумав взяти будинок в кредит? Це дуже серйозне рішення і велика відповідальність, – спитав мене Іван Дмитрович.
– Я знаю, але іншого виходу із ситуації не бачу.
– Розповідай.
Коли чоловік почув мою історію, то вирішив мені допомогти.
– Завтра поїдемо з тобою в одне місце, там я тобі усе й розкажу.
Наступного ранку Іван Дмитрович відвіз мене за місто. Машина зупинилася біля старенького будинку, який точно потребував ремонту.
– Це будинок моєї матері. Щоправда, їй належить лише його частина. Тут 2 квартири, в одній з яких вона все життя прожила. В іншій мешкали наркомани. Коли вони почали влаштовувати тут скандали і бійки, я забрав маму до себе. Вона дуже сумує за своєю рідною домівкою, але тепер, коли власник іншої квартири помер, я можу дозволити їй сюди повернутися.
– Я не зовсім розумію, до чого тут я? – розгублено поглянув я на керівника.
– Пропоную тобі угоду: ти протягом року ремонтуєш другу частину будинку. Якщо встигаєш привести її до ладу – я викуплю її і перепишу на тебе, а моя мама повернеться у свою квартиру на 1 поверсі. Згода?
У мені навіть якийсь азарт прокинувся, тож я, довго не думаючи, погодився на цю авантюру.
Взялися ми з сином за роботу. З його допомогою мотлох зникав з будинку із небаченою швидкістю. Прощатися з чужими непотрібними речами було досить просто. Вночі, коли син спав, я знайшов у шафі коробку зі старими фотографіями. Так зацікавився їх переглядом, що й не помітив, як сонце зійшло. Під ранок знайшов іще одну коробку, сподіваючись, що там теж лежать світлини. Але на мене чекав сюрприз.
Всередині були чиїсь старі облігації. Я майже не розраховував на те, що вони можуть бути досі дійсними, але вирішив випробувати долю на удачу.
І вдача мені таки усміхнулася. У найближчому відділенні банку сказали, що за свою знахідку я можу отримати немаленьку суму грошей, якої мені мало б вистачити на капітальний ремонт будинку.
Я не міг повірити в те, що тепер наше з сином життя налагодиться. Ми найняли майстрів, які дуже швидко перетворили руїни на прекрасну і затишну квартиру, в якій було достатньо місця для мене і для мого сина.
Я встиг все зробити вчасно, отже виконав усі вимоги угоди. Іван Дмитрович був дуже задоволений моєю роботою, тож, як і обіцяв, переписав на мене частину будинку.
Тепер ми із сином маємо власне сімейне гніздечко, в якому царює мир, гармонія і взаємоповага, якої нам так бракувало у старому помешканні.
Я зрозумів, що в житті немає безвихідних ситуацій, є задачі, які потребують розв’язання. Треба лише докласти трохи зусиль, щоб перетворити проблему на гарний життєвий урок.
Чи доводилося вам потрапляти у безвихідні, на перший погляд, ситуації?
Як ви їх вирішували?
