Мої батьки завжди мені казали: “Наталко, найкраща риса людини – це пунктуальність”, тому для мене запізнення було неприпустимою професійною поведінкою.
Хто ж знав, що зі мною може трапитися така оказія?! Мій будильник чомусь не спрацював. Прокинулася я не від звичного бадьорого рингтону, а від мелодії телефонного дзвінка.
Одразу вскочила на дві ноги. Дивлюся – колега телефонує:
– Наталко, Ти де? Робочий день вже почався? Щось трапилося? На тебе це зовсім не схоже.
Поглянула я на годинник і остовпіла. Я проспала на цілих 2 години.
Про сніданок, макіяж і зачіску мови вже й не було. Натягнула на себе одяг зі швидкістю світла, викликала таксі і полетіла на роботу.
Треба було бачити обличчя моїх колег, коли я увійшла до офісу. Я ще про себе подумала: “Подумаєш, запізнилася вперше у житті, чого ж відразу так витріщатися?” Після запитання мого керівника я зрозуміла, чому ловила на собі пильні погляди колег.
– Наталочко, а ви нічого не забули, коли збиралися на роботу?
Я розгубилася, бо не зрозуміла, до чого він хилить. Усі документи я завжди ношу в робочому портфелі, його я першого схопила, коли вибігала з квартири.
Побачивши моє збентеження цим питанням, подруга кивнула мені у бік дзеркала. Коли я оглянулася, мало не згоріла від сорому!
Виявилося, що я забула вдягти спідницю! Добре, що колготи були на мені, хоч якесь маскування. Крім того, на моїй голові красувалися ще й 2 бігуді, які я не помітила, коли намагалася хоч якось привести до ладу свою зачіску.
Увесь день не могла собі місця знайти. Виходила з-за робочого столу тільки для того, щоб піти до туалету. Та й цього намагалася уникати. Треба ж було пошкодувати своїх колег, які й без того вранці ледь не луснули від сміху, такий вже я їм цирк влаштувала.
Дякувати Богу, що пальто моє довге, хоч додому спокійно дійду. Дорогою не могла викинути з голови те жалюгідне явище, яке побачила вранці в дзеркалі. Так соромно мені ще ніколи не було! Вирішила зателефонувати подрузі, хоч посміємося разом.
– Настю, ти не повіриш! Я стояла перед ними, наче справжнє опудало. Не можу повірити, що зі мною могло таке статися!
– Не засмучуйся ти так! Ти ж не робот, а всього лише людина. Надто ти вже вимоглива до себе, от життя дало тобі привід подивитися на себе трішки з іншого боку. Тепер точно не будеш думати, що ти залізна леді, – заспокоювала мене подруга.
– Добре, що за кілька днів маю їхати у відрядження. Гляди, усе за той тиждень і забудеться! До речі, почекай хвилину, перевірю, чи мене зареєстрували у готелі.
Я почала нишпорити по сумці, перерила увесь портфель – телефону ніде нема!
– Настю! Та що ж я за людина така? Невже в мене на чолі написано, що я невдаха! Мені ще й телефон поцупили у метро, – ридала я в слухавку смартфону.
Коли я почула, як моя подруга гучно сміється, то вже готова була на неї образитися, але вона ледь вичавила з себе слова:
– Дарма сльози не лий, бо ще екран своєї пропажі зіпсуєш! Телефон ж у тебе в руках!
Вперше за день я залилася сміхом!
– Не можу не погодитися, подруго! Ніяка я не залізна леді, я швидше жінка-катастрофа, – сказала я подрузі і поспішила додому, поки зі мною не трапилося ще якесь нещастя.
Чи траплялися з вами казуси, про які ви мрієте забути?
Як ви себе поводите в такі моменти?
