Я стояла на підвіконні, однією рукою тримала раму, другою — мокру ганчірку, і саме в ту мить під нашим будинком загальмував знайомий “Ланос”. Сірий, подряпаний бампер, той самий звук дверцят — як ляпас по нервам.
Я навіть не встигла злізти, як у домофон вперся довгий, наполегливий дзвінок. Наче хтось вирішив: якщо натиснути сильніше — тебе автоматично можна.
— Віро, відкривай! Це ми! — голос тітки Богдани я впізнала так само, як той “Ланос”.
Пальці в мене стали слизькі від води й злості. Я спустилася, витерла долоні об халат і натиснула кнопку.
У коридорі вже пахло свіжою підлогою й порошком — я зранку з базару притягла пакети: курку, сир, овочі, яйця. Хотіла тиху суботу: прибрати, щось смачне зробити, поки донька в кімнаті наводить лад і доробляє домашнє. Артур з самого ранку крутився в гаражі — машина знову глухла, він злився, але мовчав.
Двері розчахнулися, і тітка Богдана зайшла так, ніби не у чужу квартиру, а у власний номер у санаторії.
— Вірунько! Ох, як добре, що ти вдома! — вона поцілувала мене повітрям в щоку і відразу посунула вбік. — Ми такі голодні… Ти ж маєш щось перекусити?
За нею протиснувся дядько Степан з дорожньою сумкою, втиснув плечем двері, не перепросив, глянув на мої щойно вимиті килимки, наче перевіряв, чи не занадто чисто.
— Де в тебе вікно? — сказав він і, не дочекавшись відповіді, пішов у зал.
Я відчула, як у мене всередині щось почало повільно закипати, але я втиснула це в усмішку, як у тугі джинси.
— Та… проходьте. Роззувайтесь хоча б, — сказала я.
Тітка Богдана навіть не глянула на взуття. Вона просто скинула його — не зняла, а скинула — і босими ногами пройшла на диван, ніби там її вже чекало ім’я на табличці.
— Я на хвилиночку приляжу. Дорога — жах. Коліна крутить, руки болять… — сказала вона й одразу вмостилась, витягнувши ноги.
З зали почувся характерний клац запальнички. Потім — різкий запах диму.
— Степане… — я крикнула вже з коридору. — У нас не курять.
— Та я біля вікна, — відмахнувся він так буденно, ніби я попросила не співати гімн. І відчинив вікно навстіж. Холодний протяг потягнув по підлозі, збив запах мого миття, приніс у хату чужу дорогу.
Донька вийшла зі своєї кімнати з ганчіркою в руках, побачила тітку на дивані, побачила дядька з цигаркою — і застигла. Потім тихо, без слів, повернулась назад. Я лише встигла побачити, як вона обережно прикрила двері, щоб не було чути.
Я пішла на кухню. Поставила пакети на стіл і на секунду оперлась на стільницю так міцно, що побіліли пальці.
— Вірунько! — тітка вже підвищила голос з зали. — Ми ж з дороги, як з пустелі. Дай хоч чай, щось перекусити!
“Дай”. Не “можна”. Не “будь ласка”. Просто “дай”.
Я дістала картоплю. Чистила її швидко, а по голові стукало одне: як можна так — без дзвінка? Без попередження? Хоч би “ми заїдемо на годинку”.
Донька тихо зайшла на кухню й стала поруч.
— Мамо, я можу нарізати огірок, — сказала вона і взяла дошку так, ніби це її обов’язок. В третьому класі. В моєму домі. Для “гостей”, яких ніхто не кликав.
Я стиснула губи.
— Наріж, зайчику. Тільки обережно.
Тітка Богдана з’явилася в дверях кухні — не зайшла, а стала у проході, як начальник, що перевіряє зміну.
— Слухай, Вірунцю, — протягнула вона, — мама твоя казала, ти собі якийсь там матрац купляла. Той… для спини.
— Ортопедичний, — відповіла я, не піднімаючи очей.
— От! — тітка підняла палець, ніби зловила мене на важливій помилці. — Ми тоді в тебе до понеділка й залишимося. Бо дорога далека, ми ж не поспішаємо. А в мого Степана щось так спина ниє… Він, бідненький, уже на вашому ліжку влягся. Ви собі у спальні якось… Ну, ти ж розумієш.
Слова “влягся” і “на вашому ліжку” вдарили так, що я відчула, як під шкірою пульсує кров. Донька перестала різати огірок. Ніж завис у повітрі. Вона дивилась на мене, не моргаючи — чекаючи, що скаже мама.
Я повільно витерла руки об рушник, щоб не тряслися.
— Тітко, — сказала я тихо. — Ви хоча б подзвонили б…
— Та що дзвонити? — вона махнула рукою. — Ми ж свої. Та й ти ж все одно вдома. В тебе ж субота!
У залі грюкнула шухляда — хтось щось шукав у наших меблях. Після цього — знову сміх, телевізор став голоснішим, ніби квартира тепер підлаштовується під них.
Я проковтнула те, що просилося на язик. Бо поруч стояла дитина.
— Добре. Їжте, — сказала я і повернулась до плити. — Зараз буде картопля, салат…
Тітка Богдана задоволено кивнула й пішла назад на диван, навіть не запропонувавши допомогу. У неї було обличчя людини, яка щиро вважає, що так і має бути.
Я виклала картоплю на деко, залила олією, посолила. Донька мовчки виклала огірок у миску. Я бачила, як вона намагається робити все правильно, щоб мене “не підвести”. В цей момент мені стало не соромно, не сумно — мені стало гостро, як від леза: невже хтось зараз вирішить за нас, де ми будемо спати і як ми маємо проводити вихідні?
Двері гримнули. У коридорі затупотіли важкі кроки — Артур нарешті зайшов з гаража. Від нього пахло мастилом і холодом. Він скинув куртку, щось пробурмотів і зайшов у зал.
Я не бачила його обличчя, але почула паузу — ту саму паузу, коли людина розуміє, що її хата вже не її.
— О, Артурчику! — заспівала тітка. — Нарешті! А ми вже тут… ну, розмістилися.
— Я бачу, — спокійно сказав Артур. Спокійно — аж надто. Я знала цей голос. В ньому вже не було ні “добрий день”, ні “радий бачити”.
Дядько Степан випустив дим і додав:
— Ви б нас сьогодні по Львову провели. Ми ж не щодня тут. Площа… замок… ну, ти розумієш.
— Ага, — сказала тітка, і з її тону було ясно: це не прохання, це план, який уже затвердили без нас. — І ще, Артуре, щоб ти знав: ми до понеділка. Бо Степану треба на вашому ліжку поспати, спина…
Я почула, як Артур повільно видихає. Не зітхає — видихає. Наче збирає в легені те, що зараз полетить.
Він зайшов на кухню, кинув на мене один погляд — короткий, гострий. Потім глянув на доньку з ножем в руках. І якось одразу став рівно.
— Віро, — сказав він тихо, але так, щоб чули всі. — Доню, йди в кімнату. Зараз.
Донька відклала ніж і пішла, не питаючи. Двері її кімнати клацнули замком.
Артур повернувся в зал. Я стала в проході, витираючи руки об фартух, хоча руки були сухі. Мені треба було кудись подіти себе.
— Слухайте, — сказав Артур, і в нього голос став твердим, як ключ на 19. — Ви приїхали без дзвінка. Зайшли, як у вокзальний буфет. Відразу — їсти, курити, телевізор, і вже розписали, хто де спить. Це не “в гості”. Це — “зайняти територію”.
Тітка Богдана піднялася з дивана, повільно, з виразом скривдженої королеви.
— Та ти що таке кажеш? Ми ж родина.
— Родина — це коли питають, а не розпоряджаються, — відповів Артур. — Зараз зберіть речі. І виїжджайте.
— Ти нас виганяєш? — тітка аж задихнулася.
— Я вас не приймав, — сказав Артур. — Тому так, я вас прошу вийти. Спокійно. Без вистав. Готелів у Львові достатньо.
Дядько Степан різко загасив цигарку об тарілочку, яку сам же й дістав з нашої шафки.
— Оце ти даєш, — буркнув він. — Та ми ж на хвилинку!
— На хвилинку — то було б “добрий день” і “ми вже їдемо”, — відповів Артур. — А у вас “до понеділка” і “лягли на ліжко”. Речі — і на вихід.
Тітка Богдана відкрила рот, ніби хотіла випалити щось таке, що поставить нас на місце. Але слова не пішли. Вона кліпнула, потім глянула на дядька — той уже тягнув сумку з кутка.
Почалось метушливе: куртка з дивана, сумка з-під столу, ключі, які не знаходяться одразу. Тітка ще спеціально грюкнула дверцятами шафи, ніби шафа винна.
— Мамі твоїй я все скажу, — кинула вона, вже у коридорі.
— Кажіть, — сказав Артур рівно. — Можете ще й сусідам. Адреси готелів я не підкажу — телефон у вас, бачу, є.
Вони вискочили, як підпалені. В дверях дядько Степан зачепив плечем нашу вішалку — та хитнулась, але встояла. Тітка, спускаючись, навіть не озирнулася. Лише дзенькнула пряжка сумки об перила.
Я підійшла до вікна на кухні. “Ланос” рвонув з місця так, ніби втікав не від незручної розмови, а від поліції. Дверцята з боку пасажира хлопнули вже на ходу — вона справді не зачинила її як слід.
Минуло хвилин десять. Телефон задзвонив.
Я не встигла взяти, як Артур підняв слухавку сам. Я чула лише його бік розмови — короткі фрази, без крику, але з таким холодом, що в мене по спині пройшла дрібна хвиля.
— …так, — пауза. — …ні, ми нікого не виганяли “просто так”. — …без попередження не приїжджають. — …добре, — ще одна пауза, довша. — Якщо комусь треба “перекантуватися”, хай шукає хостел. У нас — дім.
Він поклав телефон на стіл так акуратно, ніби боявся розбудити тишу.
Я відкрила двері доньчиної кімнати. Вона сиділа на ліжку, піджавши ноги, і робила вигляд, що читає, хоча сторінка не перегорталась.
— Вже все, — сказала я.
Вона кивнула, встала і мовчки пішла на кухню. Підійшла до миски з огірками, взяла виделку й почала перекладати їх рівненько, один до одного — ніби повертала на місце те, що хтось зайшов і розкидав.
Артур дістав з духовки картоплю, поставив деко на стіл. Ми сіли.
Телевізор у залі мовчав. Вікно було зачинене.
Я взяла тарілку, подала доньці. Артур мовчки поставив переді мною чашку чаю.
А за дверима, десь далеко внизу, коротко пискнув брелок — “Ланос” остаточно зник з двору.
