Я стояла на підвіконні, однією рукою тримала раму, другою — мокру ганчірку, і саме в ту мить під нашим будинком загальмував знайомий “Ланос”. Сірий, подряпаний бампер, той самий звук дверцят — як ляпас по нервам.
Я навіть не встигла злізти, як у домофон вперся довгий, наполегливий дзвінок. Наче хтось вирішив: якщо натиснути сильніше — тебе автоматично можна.
— Віро, відкривай! Це ми! — голос тітки Богдани я впізнала так само, як той “Ланос”.
Пальці в мене стали слизькі від води й злості. Я спустилася, витерла долоні об халат і натиснула кнопку.
У коридорі вже пахло свіжою підлогою й порошком — я зранку з базару притягла пакети: курку, сир, овочі, яйця. Хотіла тиху суботу: прибрати, щось смачне зробити, поки донька в кімнаті наводить лад і доробляє домашнє. Артур з самого ранку крутився в гаражі — машина знову глухла, він злився, але мовчав.
Двері розчахнулися, і тітка Богдана зайшла так, ніби не у чужу квартиру, а у власний номер у санаторії.
— Вірунько! Ох, як добре, що ти вдома! — вона поцілувала мене повітрям в щоку і відразу посунула вбік. — Ми такі голодні… Ти ж маєш щось перекусити?
За нею протиснувся дядько Степан з дорожньою сумкою, втиснув плечем двері, не перепросив, глянув на мої щойно вимиті килимки, наче перевіряв, чи не занадто чисто.
— Де в тебе вікно? — сказав він і, не дочекавшись відповіді, пішов у зал.
Я відчула, як у мене всередині щось почало повільно закипати, але я втиснула це в усмішку, як у тугі джинси.
— Та… проходьте. Роззувайтесь хоча б, — сказала я.
Тітка Богдана навіть не глянула на взуття. Вона просто скинула його — не зняла, а скинула — і босими ногами пройшла на диван, ніби там її вже чекало ім’я на табличці.
— Я на хвилиночку приляжу. Дорога — жах. Коліна крутить, руки болять… — сказала вона й одразу вмостилась, витягнувши ноги.
З зали почувся характерний клац запальнички. Потім — різкий запах диму.
— Степане… — я крикнула вже з коридору. — У нас не курять.
— Та я біля вікна, — відмахнувся він так буденно, ніби я попросила не співати гімн. І відчинив вікно навстіж. Холодний протяг потягнув по підлозі, збив запах мого миття, приніс у хату чужу дорогу.
Донька вийшла зі своєї кімнати з ганчіркою в руках, побачила тітку на дивані, побачила дядька з цигаркою — і застигла. Потім тихо, без слів, повернулась назад. Я лише встигла побачити, як вона обережно прикрила двері, щоб не було чути.
Я пішла на кухню. Поставила пакети на стіл і на секунду оперлась на стільницю так міцно, що побіліли пальці.
— Вірунько! — тітка вже підвищила голос з зали. — Ми ж з дороги, як з пустелі. Дай хоч чай, щось перекусити!
“Дай”. Не “можна”. Не “будь ласка”. Просто “дай”.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я дістала картоплю. Чистила її швидко, а по голові стукало одне: як можна так — без дзвінка? Без попередження? Хоч би “ми заїдемо на годинку”.
Донька тихо зайшла на кухню й стала поруч.
— Мамо, я можу нарізати огірок, — сказала вона і взяла дошку так, ніби це її обов’язок. В третьому класі. В моєму домі. Для “гостей”, яких ніхто не кликав.
Я стиснула губи.
— Наріж, зайчику. Тільки обережно.
Тітка Богдана з’явилася в дверях кухні — не зайшла, а стала у проході, як начальник, що перевіряє зміну.
— Слухай, Вірунцю, — протягнула вона, — мама твоя казала, ти собі якийсь там матрац купляла. Той… для спини.
— Ортопедичний, — відповіла я, не піднімаючи очей.
— От! — тітка підняла палець, ніби зловила мене на важливій помилці. — Ми тоді в тебе до понеділка й залишимося. Бо дорога далека, ми ж не поспішаємо. А в мого Степана щось так спина ниє… Він, бідненький, уже на вашому ліжку влягся. Ви собі у спальні якось… Ну, ти ж розумієш.
Слова “влягся” і “на вашому ліжку” вдарили так, що я відчула, як під шкірою пульсує кров. Донька перестала різати огірок. Ніж завис у повітрі. Вона дивилась на мене, не моргаючи — чекаючи, що скаже мама.
Я повільно витерла руки об рушник, щоб не тряслися.
— Тітко, — сказала я тихо. — Ви хоча б подзвонили б…
— Та що дзвонити? — вона махнула рукою. — Ми ж свої. Та й ти ж все одно вдома. В тебе ж субота!
У залі грюкнула шухляда — хтось щось шукав у наших меблях. Після цього — знову сміх, телевізор став голоснішим, ніби квартира тепер підлаштовується під них.
Я проковтнула те, що просилося на язик. Бо поруч стояла дитина.
— Добре. Їжте, — сказала я і повернулась до плити. — Зараз буде картопля, салат…
Тітка Богдана задоволено кивнула й пішла назад на диван, навіть не запропонувавши допомогу. У неї було обличчя людини, яка щиро вважає, що так і має бути.
Я виклала картоплю на деко, залила олією, посолила. Донька мовчки виклала огірок у миску. Я бачила, як вона намагається робити все правильно, щоб мене “не підвести”. В цей момент мені стало не соромно, не сумно — мені стало гостро, як від леза: невже хтось зараз вирішить за нас, де ми будемо спати і як ми маємо проводити вихідні?
Двері гримнули. У коридорі затупотіли важкі кроки — Артур нарешті зайшов з гаража. Від нього пахло мастилом і холодом. Він скинув куртку, щось пробурмотів і зайшов у зал.
Я не бачила його обличчя, але почула паузу — ту саму паузу, коли людина розуміє, що її хата вже не її.
— О, Артурчику! — заспівала тітка. — Нарешті! А ми вже тут… ну, розмістилися.
— Я бачу, — спокійно сказав Артур. Спокійно — аж надто. Я знала цей голос. В ньому вже не було ні “добрий день”, ні “радий бачити”.
Дядько Степан випустив дим і додав:
— Ви б нас сьогодні по Львову провели. Ми ж не щодня тут. Площа… замок… ну, ти розумієш.
— Ага, — сказала тітка, і з її тону було ясно: це не прохання, це план, який уже затвердили без нас. — І ще, Артуре, щоб ти знав: ми до понеділка. Бо Степану треба на вашому ліжку поспати, спина…
Я почула, як Артур повільно видихає. Не зітхає — видихає. Наче збирає в легені те, що зараз полетить.
Він зайшов на кухню, кинув на мене один погляд — короткий, гострий. Потім глянув на доньку з ножем в руках. І якось одразу став рівно.
— Віро, — сказав він тихо, але так, щоб чули всі. — Доню, йди в кімнату. Зараз.
Донька відклала ніж і пішла, не питаючи. Двері її кімнати клацнули замком.
Артур повернувся в зал. Я стала в проході, витираючи руки об фартух, хоча руки були сухі. Мені треба було кудись подіти себе.
— Слухайте, — сказав Артур, і в нього голос став твердим, як ключ на 19. — Ви приїхали без дзвінка. Зайшли, як у вокзальний буфет. Відразу — їсти, курити, телевізор, і вже розписали, хто де спить. Це не “в гості”. Це — “зайняти територію”.
Тітка Богдана піднялася з дивана, повільно, з виразом скривдженої королеви.
— Та ти що таке кажеш? Ми ж родина.
— Родина — це коли питають, а не розпоряджаються, — відповів Артур. — Зараз зберіть речі. І виїжджайте.
— Ти нас виганяєш? — тітка аж задихнулася.
— Я вас не приймав, — сказав Артур. — Тому так, я вас прошу вийти. Спокійно. Без вистав. Готелів у Львові достатньо.
Дядько Степан різко загасив цигарку об тарілочку, яку сам же й дістав з нашої шафки.
— Оце ти даєш, — буркнув він. — Та ми ж на хвилинку!
— На хвилинку — то було б “добрий день” і “ми вже їдемо”, — відповів Артур. — А у вас “до понеділка” і “лягли на ліжко”. Речі — і на вихід.
Тітка Богдана відкрила рот, ніби хотіла випалити щось таке, що поставить нас на місце. Але слова не пішли. Вона кліпнула, потім глянула на дядька — той уже тягнув сумку з кутка.
Почалось метушливе: куртка з дивана, сумка з-під столу, ключі, які не знаходяться одразу. Тітка ще спеціально грюкнула дверцятами шафи, ніби шафа винна.
— Мамі твоїй я все скажу, — кинула вона, вже у коридорі.
— Кажіть, — сказав Артур рівно. — Можете ще й сусідам. Адреси готелів я не підкажу — телефон у вас, бачу, є.
Вони вискочили, як підпалені. В дверях дядько Степан зачепив плечем нашу вішалку — та хитнулась, але встояла. Тітка, спускаючись, навіть не озирнулася. Лише дзенькнула пряжка сумки об перила.
Я підійшла до вікна на кухні. “Ланос” рвонув з місця так, ніби втікав не від незручної розмови, а від поліції. Дверцята з боку пасажира хлопнули вже на ходу — вона справді не зачинила її як слід.
Минуло хвилин десять. Телефон задзвонив.
Я не встигла взяти, як Артур підняв слухавку сам. Я чула лише його бік розмови — короткі фрази, без крику, але з таким холодом, що в мене по спині пройшла дрібна хвиля.
— …так, — пауза. — …ні, ми нікого не виганяли “просто так”. — …без попередження не приїжджають. — …добре, — ще одна пауза, довша. — Якщо комусь треба “перекантуватися”, хай шукає хостел. У нас — дім.
Він поклав телефон на стіл так акуратно, ніби боявся розбудити тишу.
Я відкрила двері доньчиної кімнати. Вона сиділа на ліжку, піджавши ноги, і робила вигляд, що читає, хоча сторінка не перегорталась.
— Вже все, — сказала я.
Вона кивнула, встала і мовчки пішла на кухню. Підійшла до миски з огірками, взяла виделку й почала перекладати їх рівненько, один до одного — ніби повертала на місце те, що хтось зайшов і розкидав.
Артур дістав з духовки картоплю, поставив деко на стіл. Ми сіли.
Телевізор у залі мовчав. Вікно було зачинене.
Я взяла тарілку, подала доньці. Артур мовчки поставив переді мною чашку чаю.
А за дверима, десь далеко внизу, коротко пискнув брелок — “Ланос” остаточно зник з двору.
Свекруха вперше вирішила зробити подарунок своїй онучці на її 10-річчя. Вона поштою надіслала пакунок
Кліп заборонений до показу. Такого ви ще точно не бачили! Відео
“Ми повечеряємо, а ви у вітальні почекайте”: свекруха ввічливо відмовилася нагодувати невістку з внучкою
Поставила нареченому окрошку з квашеною капустою і свининою, як у нас заведено. А він глянув у тарілку й пожартував так, що я відклала ложку
Подруга з Білорусії навчила готувати деруни по-новому. Можна з’їсти разом з ложкою, такі вони смачнезні!
Моя донька 6 років зі мною не розмовляє, не цікавиться моїми справами взагалі
Гороскоп особливостей характеру: до якого пороку схильний кожен Знак Зодіаку
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
Смачні та пишні млинці на молоці, за бабусиним рецептом
За допомогою цього засобу, можна позбутися бур’янів та шкідників на городі
Забутий рецепт чудодійного засобу від варикозного розширення судин
Я була на заробітках у Німеччині 12 років, а коли повернулась додому, донька припинила вважати мене матір’ю
Мисливцю на слонів та левів все повернулося бумерангом – його з’їли крокодили
Успішна кар’єра, красуня-дружина, брат і сестра Дмитра Комарова – автора передачі «Світ навиворіт»
У важкі часи треба добре виглядати – з усіх сил (обшарпанцям не дають гроші)
15 безглуздих фактів, які виявилися чистою правдою
— Їй пощастило, що вона не бачить. Бідна дівчинка
20 душевних знімків про те, як виглядає справжня дружба між тваринами
15 захоплюючих знімків незвичайних речей
