Я ріс дуже амбітним і наполегливим хлопцем, тож коли поставив перед собою ціль – переїхати з села до столиці, то вже знав, що це обов’язково, рано чи пізно, трапиться.
У Києві довелося винаймати для себе невеличку кімнату у гуртожитку, але я вірив, що за кілька років житиму у розкішній квартирі-студії, про яку давно мріяв.
Я влаштувався на роботу консультантом у магазин комп’ютерної техніки. Моя простота і відсутність пихатості, яка простежувалася у поведінці моїх колег, привертала увагу клієнтів, які бачили в моїй особі хорошого порадника, а не просто людину, яка готова продати будь-що за великі гроші.
За кілька місяців мене помітило керівництво і почало виділяти серед усіх інших працівників: то премію мені дадуть, то новий телефон, як найкращому консультанту, подарують. Я був дуже щасливим, бо з кожною зайвою копійкою все ближче й ближче наближався до своєї основної цілі – купівлі квартири.
Ні для кого не секрет, що успішні і працьовиті люди нікому не подобаються, ось так я і став об’єктом насмішок з боку моїх співробітників. Вони навіть відмовлялися зі мною спілкуватися, хоча я особливо цього і не прагнув – давно вже звик до своєї самотності у великому місті.
Не знайшов собі товаришів і за межами роботи. Та й звідки їм було взятися? Я ж нікуди не ходив. Кафе, кінотеатри, клуби – були для мене особистим табу. Я розумів, що заради своєї мрії варто чимось жертвувати.
Шкода, що я жертвував усім, чим тільки можна було.
Дійшло до того, що я відмовлявся їсти нормальну їжу. Харчувався однією лише локшиною швидкого запарювання, крупами і овочами. Вже й забув, які на смак бувають м’ясні гарячі страви.
Ото сміху було, коли я прийшов на роботу зі своїми бутербродами без масла в той час, як усі колеги на обід вирушали до милого кафе, яке знаходилося неподалік нашого магазину.
Та мені було байдуже! Я знав, заради чого йду на всі ці жертви.
Від компанії дівчат, до слова, теж довелося відмовитися. Яка ж красуня захоче зі мною вечеряти локшиною з пластмасового стаканчику? Дівчатам квіти, ресторани, подарунки подавай – на це у мене немає ні часу, ні грошей, ні бажання.
От буде у мене власне помешкання, тоді усі жінки будуть за мною упадати.
Минуло довгих 6 років, коли я нарешті зміг зняти усі свої заощадження з банківського рахунку і придбати квартиру, про яку так давно мріяв.
Зробив ремонт, привіз красиві меблі – одним словом, облаштував усе на власний смак та розсуд.
Тепер я нарешті міг заспокоїтися, зупинитися і почати насолоджуватися життям. Але не все так сталося, як гадалося.
Одного вечора я повернувся в красиву, але порожню квартиру і зрозумів, що 6 років власного життя витратив на те, що не приносить мені ані краплі задоволення, щастя і внутрішнього умиротворення. Мені навіть нікого запросити на новосілля, ні з ким розділити радість від успішної покупки.
На що я витратив свою молодість? Тепер от сиджу в помешканні своєї мрії і думаю, як наздогнати те, що я проґавив у гонитві за ілюзорною мрією?
Що порадите головному герою?
Як ви думаєте, чи справді ціль виправдовує засоби?
Фото з відкритих джерел
