Залишалося буквально 10 хвилин до закриття крамниці. Я порахувала касу – не дуже густо, сьогодні купили тільки один букет з 10 троянд та ромашки. Так, це тобі не 8 березня чи 14 лютого.
Обережно перетягла всі квіти до холодильника, підмела підлогу від опалого листя та суцвіття. Мені завжди здавалося, що ця невелика крамниця мене вже так засмоктала, що залишуся тут до кінця життя. Останній магазин на базарі, ряд, куди ніхто не доходить. А ще горе-сусіди у вигляді безхатьків чи пияків, бо неподалік знаходиться звалище.
Спершу ця робота мені знадобилася просто так, щоб мати зайві гроші. Я тоді ще студенткою була, стипендії ледь вистачало на якусь спідницю чи взуття. А тут якраз хотіли продавця, без досвіду роботи, на пів ставки. Я одразу прибігла після пар та почала працювати, хоча про квіти, чесно кажучи, нічогісінько не знала.
– Вітаю! – почула тихий та приємний голос. На порозі стояла літня жіночка у білій сукні та тримала собачку на руках.
– Доброго вечора.
– Сподіваюся, що я ще встигла до закриття.
Я тихцем глянула на годинник – за 5 хвилин 8, якраз час для “гостей”.
– Ні, все гаразд, ми працюємо, – тихо відповідаю, щоб не відлякати клієнта.
– Отож, у мене скоро день народження. Хочу замовити декілька букетиків на своє свято, для гостей.
– Можу запропонувати вам ромашки, троянди, є ще тюльпани.
Бабуся виявилася досить привітною жінкою – вона одразу обрала певний букет, обговорила зі мною деталі доставки та залишила всю суму за квіти. А ще від неї віяло таким душевним теплом та спокоєм, немов хотілося її дуже обійняти.
Квіти домовилися забрати наступного вечора, бабуся ще й попросила, щоб я поїхала з нею у кафе та допомогла розкласти букети. Ну що ж, за таку роботу вона щедро заплатила на перед, тому я не сміла крутити носом.
От наступного вечора вже знову зачиняю магазин, підмітаю підлогу. Вже обертаюся до дверцят – аж тут бац! Хтось так нахабно посмів увірватися до магазину, що я аж впала, бо мене дверцятами відштовхнуло.
– Вибачте, я…
Переді мною стояв красивий хлопець. Ніякова, але щира посмішка, скуйовджене від вітру волосся та перелякані очі.
– Я… Я не..
– Все гаразд, – намагаюся зліпити хоча б два слова до купи та піднятися.
Знаєте, у фільмах є такий момент, коли між головними героями пробігає іскра і в животі немов салют вибухнув? От це було те саме відчуття. Тільки я валяюся на підлозі, одна нова у вазоні з квітами, на лобі починає вимальовуватися синець.
– Я від пані Олени, потрібно заїхати за квітами. Я її внук Сашко, вона казала.
А я вже й забула, що моя клієнтка – старенька жінка і не може сама тягати важкі речі. І вона щось казала про те, що вантажники заїдуть за замовленням забрати.
– Ой, а я забула.
– Я також, ледь встиг до вас.
Ми почали ніяково сміятися. Сашко як галантний джентльмен, подав руку, допоміг зібрати речі, ще й купив мені каву на знак вибачення. А ще в кафе, де мало відбуватися свято, все сам ставив, мені не дозволив.
– Ну ти ж дівчина, не можна важкі речі носити.
– Та цей букет легкий, як пір’їна.
Ми все розклали, Сашко ще дивувався, що як я вмію складати такі красиві букети.
– Може тебе додому завезти? Пізно, тим паче, ти втомилася.
Я погодилася. У машині ми говорили про все на світі – виявилося, що любимо однакову музику та серіали, навчалися в одному університеті, але на різних курсах. Ще й до того, народилися в один день, але з різницею у годину!
Всю ніч я думала про Сашка – закохалася по вуха і не могла спати. Тільки боялася, що більше його не побачу. Адже звичайна дівчина, хіба така комусь сподобається?
Зранку прокидаюся, виходжу з будинку – а там Сашко стоїть! Ще й з букетом
– Це для тебе. Правда, я його вчора тихцем викрав у кафе. Можливо, тебе підвезти на роботу?
Тоді я щиро розсміялася – здається, що я йому також не байдужа.
– Тільки за квіти заплати. Бо бабуся ще сердитися буде.
Так ми з Сашком і познайомилися. Відтоді минуло 5 років. Звісно, що тепер я не працюю у квітковому магазині, маю свій невеличкий бізнес. А ще у нас є донечка, назвали Оленкою в честь бабусі.
– То виходить, що якби я не зайшла у ту крамницю. ви б не познайомилися! Це була не випадковість! – сміється бабуся Олена.
А я ще жартую, що Сашко тоді викрав не тільки букет, але й моє серце.
А Ви вірите, що такі зустрічі – не випадкові? Чому?
