Втомлена жінка повільно шкутильгала вулицею. Ще зовсім юна Вероніка, яка щойно вийшла з лікарні після операції, крок за кроком йшла вздовж будинків, інколи спиралася на паркан. У руках тримала пакет. Здавалося, що найгірше позаду – операція пройшла успішно, лікарі давали позитивні прогнози щодо подальшого лікування. Та всередині дівчина відчувала порожнечу.
Вона нікуди не поспішала. Хтось чекатиме її вдома? Та навіть ніхто не зустрів після операції чи не провідував у палаті, коли та хворіла.
Спершу дівчину просто скоротили на роботі. Але згодом фірма збанкрутувала і Вероніка залишилася без заробітку. Коли поверталася додому в розпачі, то побачила неприємну для себе картину – коханий цілується з її найкращою подругою. Виявилося, що чоловік давно зраджує, але ніяк не наважувався про це розповісти. А подруга? Разом у дитсадок ходили, за одною партою сиділи…
Вероніка мовчки спакувала свої речі, залишила ключі на столику біля дверей та просто розвернулася. У неї не було сил на сльози, навіть не могла кричати. Відчувала, як всередині в один момент стало порожньо. Навіть серце кудись зникло та припинило битися…
-Донечко, люба, не проходи повз! – з негативних думок її немов повернув у реальність тихий голос, який ледь-ледь тремтів – У мене пенсію викрали. Будь ласка, дай хоча б 20 гривень на хліб! Молю, не покидай мене у такій ситуації.
Жінка глянула вниз. На неї заплаканими очима, які ледь виглядали з-під зморщеного лоба та сивого волосся, дивилася старенька бабуся. Надворі вже було досить холодно, а бідолашна сидить у тоненькій курточці, яка ледь спину прикриває.
“Є багато людей на цьому світі, яким ще гірше, ніж мені! Потрібно допомогти їм, адже хто, як не я!” ця думка, немов блискавка, з’явилася у голові Вероніки. Без жодних вагань витягнула з кишені 500 гривень та обережно поклала у тремтячу бабусину руку.
Не дивлячись на те, що будинок знаходився у протилежному напрямку і та сама ледь йшла після операції, вона погодилася допомогти бабусі піти у магазин, купити всі необхідні продукти та провести додому.
Повернулася Вероніка додому вже під вечір, коли надворі стемніло. Подивилася на квартиру – нікого нема. Порожньо, хіба рибки в акваріумі плавають. Але насправді тоді вона відчувала таке тепло в серці. Підійшла до дзеркала, вмилася. Очі так і блищали від радості, посмішка не зникала до наступного ранку. Перед сном подумки побажала щастя бабусі. Потім вирішила стати та помолитися.
Здавалося б проста допомога для бабусі, яку вона бачила вперше. Але щоразу, коли згадувала про неї, то серце починало битися частіше, а по венах немов розтікалося приємне відчуття спокою та щастя.
Тоді дівчина зрозуміла – у неї почалася біла смуга в житті!
Чи бували у вас моменти, коли відчували, що життя скоро налагодиться?
