Коли мені виповнилося одинадцять років, у мене з’явилася молодша сестра. Спочатку батьки займалися її вихованням, а потім частина обов’язків перейшла на мене. Я не лише мала забирати сестру з дитячого садка, але й складати за нами іграшки, годувати домашнього хом’ячка, мити посуд і готувати їжу. Мама з татом тим часом працювали на роботі у сільській раді і казали, що я маю їм допомагати, бо у мене більше вільного часу.
Хоча після робочого дня тато лежав на дивані перед телевізором. Мама лише контролювала, чи я виконала усі свої обов’язки. Якщо вона чимось була невдоволена, то я чула докори у свої сторону про те, що з мене виросла погана й невдячна донька.
З часом все стало тільки гірше. Батьки почали сваритися між собою. Одного дня тато пішов до іншої жінки. Маминої зарплатні не вистачало, щоб прогодувати нас з сестрою, тому у 18 років я також влаштувалася на роботу. Проте ніхто не оцінив мої старань. На додаток мама скаржилася усім сусідам на те, що їй доводиться все тягнути лише на своїх плечах.
У двадцять років я вийшла заміж і переїхала. Мені довелося дбати про свою нову сім’ю, зранку до вечора пропадати на роботі, а на вихідних їхати до мами, щоб допомогти їй навести лад на городі, побілити хату тощо.
Моя сестра одружилася в сімнадцять років. Вона перебралася в місто і залишила маму вдома одну. Здавалося, що тепер має стати легше. Проте я далі кожних вихідних поверталася у батьківський дім. Ми з чоловіком не припиняли допомагати мамі, яка навіть сама не хотіла поприбирати в будинку. При цьому її абсолютно не цікавило, що у нас можуть бути свої плани чи турботи.
Наприклад, теща дзвонила до свого зятя і ставила його перед фактом: “У понеділок ви маєте викопати мені картоплю”. Ми не могли відмовитися, адже одразу чули докори, мовляв, ми ліниві і байдужі. Доводилося підлаштовуватися під плани та вказівки матері, відпрошуватися з роботи і брати вихідні своїм коштом. Мені здається, що цілком логічно й заслужено час від часу ми привозили собі з села мішок картоплі, моркви чи цибулі.
Якось ми випадково розговорилися із сусідкою, яка розповіла нам багато цікавих речей. Виявляється, усі навколо думають, що моя мама сама все робить по господарству, а її діти лише приїжджають по урожай. Мені ці слова обурили, тому я прямо запитала в матері, що це все означає.
– А хіба я збрехала? Ви справді вантажите мішки в машину і кидаєте мене напризволяще! – без жодних докорів сумління відказала вона.
Це була остання крапля. Ми з чоловіком мовчки зібрали свої речі і поїхали геть. Бажання повертатися туди більше не було, як і підтримувати будь-яке спілкування з матір’ю.
З того часу пройшло три роки. Наші стосунки не налагодилися за цей час. Однак днями до мене зателефонувала колишня сусідка і повідомила, що мама занедужала. Тепер хтось повинен подбати про неї. Сестра навідріз відмовилася це робити. Я також не хочу знову догоджати матері, але, мабуть, іншого вибору у мене немає. Ось така вона доля старшої доньки…
А кого підтримуєте ви в цій ситуації?
