Я свого чоловіка знала краще, ніж себе. Так мені здавалося … І раптом спокійному життю прийшов кінець. Один раз чоловік з’явився нетверезий, через кілька днів знову, а потім це почало повторюватися майже кожен день.
Спочатку я навіть сміялася і жартувала над його нерозбірливою мовою і спробами здаватися тверезим. Потім стало не до сміху.
Почалися сварки, мої закиди, його обіцянки «більше не буду». Але це тривало і ставало все нестерпнішим. Найприкріше було те, що причин для пияцтва не було! Вдома все благополучно, дочка успішно закінчує школу, синочок робить успіхи в спорті, я як і раніше хороша дружина і господиня. Чого тобі ще треба?
І на роботі у чоловіка не було ніяких особливих причин, щоб топити горе в чарці. Хіба що дружок у нього там з’явився … Пару раз чоловік і додому його приводив. Але після їх застіль я цю лавочку швидко прикрила. Сказала чоловікові, що його новому колезі і товаришеві по чарці робити в нашому будинку нема чого. І ось до чого це призвело.
Після довгих умовлянь я твердо заявила чоловікові, що більше його обіцянкам не вірю. П’яниці в сім’ї не місце! Зібрала йому сумку з чистою білизною, забрала ключ і виставила за поріг. Тихенько крізь штори дивилася, як він сидів на дитячому майданчику у дворі. Потім пішов. Де він ночував, не знаю.
Наступний день був вихідний. Вдома було тихо. Діти мовчки займалися своїми справами. Я переробила навіть ті домашні справи, які і не збиралася. Навела порядок у всіх шафах, в коморі, перемила банки.
Так похмуро пройшов день.
Увечері я увійшла в дитячу кімнату і побачила, що дочка лежить в ліжку з книжкою, а сина немає.
– А Славко де? – здивувалася я.
– Не знаю, – відповіла дочка, – нічого не сказав, светр для чогось одягнув і пішов.
Я в паніці вибігла з дому. У дворі не було ні душі. Я пройшла повз будинок, повернулася до під’їзду. І раптом в альтанці на дитячому майданчику розгледіла маленьку фігурку. Підійшла. Це був син.
– Славко, – тихо сказала я, – чому ти тут?
Син помовчав, але все ж вирішив відповісти:
– Я тата чекаю. У нього немає ключа. А в мене є.
Горло у мене пересохло. Поклавши руку синові на плече, я сказала:
– Пішли. Почекаємо тата вдома.
– Ти відкриєш йому?
– Відкрию.
І коли чоловік о першій годині ночі подзвонив, я, звичайно, відкрила йому двері. Не скажу, що у нас відразу все налагодилося. Довелося ще повоювали.
Але ті кілька хвилин в темряві холодного квітневого двору відкрили мені, що в своїй боротьбі з «зеленим змієм», що перетворилася у війну з власним чоловіком, я поставила сина перед важким вибором.
Я зрозуміла, що моє обурене і ображене жіноче «я» – ніщо перед розгубленим «я» мого сина. Війна війною, а тато є тато, улюблений і такий необхідний.
І згадалося застереження древніх мудреців: озирнися у гніві.
Що ви думаєте з приводу цієї ситуації?
