У нас з чоловіком народилася одна дочка. Вона була бажаною дитиною, тому ми раділи її появі. Звичайно, що ми намагалися забезпечити Світланку всім необхідним і ростили її в любові й турботі. Однак чоловік неодноразово попереджав, що моя надмірна увага до доньки колись вилізе боком. Він мав рацію. На жаль, я це зрозуміла надто пізно і вже після його смерті.
Ми хотіли, щоб Світлана стала лікарем. Однак після закінчення школи вона відмовилася далі вчитися. Казала, що ще рік подумає, а коли визначиться, то вступить у вищий навчальний заклад. Батько був проти. Він намагався достукатися до доньки, а я стала на її захист. Та пройшов рік і Світлана сказала, що навчання їй зовсім не потрібне. Вона краще піде кудись на роботу, щоб мати власні гроші.
Чоловік взяв її до себе на роботу. Пройшло кілька місяців і донька неочікувано повідомила, що виходить заміж, бо чекає дитину. Ми не знали, як на це реагувати, тим паче, що разом із нареченим вони вирішили жити у нашому домі. Чоловік дуже хвилювався через всі ці події, тому часто хворів.
Згодом у нас народилася онучка. Дідусь помер ще до першого її дня народження.Я ж перетворилася на прислугу для своєї доньки. Окрім того, що я ходила на роботу, я мала виконувати усі хатні обов’язки і готувати для її чоловіка. Тим часом вона сиділа з донькою.
Світлана народила вдруге, коли старшій стукнуло 4 рочки. Мої сподівання, що вона піде на роботу, звичайно, зруйнувалися. Турбот стало ще більше. Окрім побутових справ я ще регулярно навідувалася до своєї старенької матері, яка живе на околиці міста.
Зараз внучка пішла до школи, а Світлана досі сидить вдома з 5-річним сином. Поки вона спить я кожного ранку збираю онуку до школи, а зятя на роботу.
Одного разу я проспала, тому не встигла приготувати для нього сніданок. Йому довелося йти на роботу голодним. Світлана, прокинувшись, почала мені докоряти, мовляв, я безсовісна та байдужа, адже зовсім не жалію свою доньку, в якої маленька дитина.
Зять не скаржиться на стан речей, адже я забезпечую сім’ю продуктами, займаюся господарством і вожу передачки від мами.
Вона мені каже, щоб я переїжджала до неї. А я все ніяк не можу наважитися. Адже онуків шкода, пропадуть без мене. Нікому буде їм їсти приготувати. І до роботи мені недалеко. Зараз я часто згадую слова свого чоловіка. Справді, він мав рацію.
А на вашу думку, чи повинна матір допомагати своїм дорослим дітям?
