Оксана жалісно дивилася на маленького хлопчика.
Вчора він осиротів. Утратив обох батьків, які розбилися на машині. Так, у дитини була ще старенька бабуся. Це вже хоч трохи покращує ситуацію, але жінці вже восьмий десяток іде. Ніхто їй онука не залишить. Та й, якщо їй вдасться відвоювати Олексійка, то що з ним буде після її смерті? Чи довго він з нею пробуде? Чи зможе вона доглядати за малюком?
Дитиною зайнялися органи опіки. Зранку приходили з дитячого будинку, щоб оформити документи і забрати чадо. Проте їм не вдалося це зробити.
Ніна Григорівна та Оксана наполягали, аби Олексія залишили з ними. Просили дати хоча б декілька днів. Обіцяли доглядати за дитям. Оскільки бабуся була дуже старою, а Оксана взагалі чужою для малечі людиною, то представники опіки довго не погоджувалися. Тоді дівчина сказала, що хлопчик пережив тяжку втрату. А вони хотіли кинути його в місце, де дитині точно не стане легше. Хіба це совісно так калічити життя іншому? Олексійкові слід було заспокоїтися та відволіктися. Цим жінки й обіцяли зайнятися, але в межах рідного дому.
Жінки у строгих формах тільки кивнули головою і пообіцяли прийти через тиждень.
Жінки повернулися додому. Дівчина намагалася підтримати стареньку, розрадити її. Казала, що крім дітей у неї є внук і думати зараз потрібно про нього.
Згодом з роботи повернувся чоловік Оксани. Вона і йому повідала невтішну долю Олексія. І в неї раптом виникла цікава ідея.
– Костю, а ти батьком знову стати не хочеш? Може, усиновимо Олексія? Ми ж його з народження знаємо. Я його часто бавила. Буде, як рідний. І пані Ніні на душі легше стане. І мені серце кров’ю обливатися не буде. Наші доні вже давно дорослі. Виростили їх, то не зможемо одного хлопчика на ноги підняти? Оксана щиро вірила, що коханий погодиться на таку авантюру. Хотіла вірити. Сама ж тільки мовчки чекала відповіді. Погодиться чи відмовить?
Мовчав.
Оксана знову взялася розхвалювати дитя: нагадувала, який Олексійко спокійний, кмітливий, вихований. У нього були чудові батьки, то й син у них хороший. Чого їм боятися?
– Я за, але це ж з документами зараз стільки мороки буде. Коли їм це все розгрібати? У нього робота.
– Я сама з усім розберуся.
– Ну хіба що так. Тоді нехай. Знову станемо батьками.
Оксана втішилася й одразу ж помчала до Ніни Григорівни, аби розвеселити і її. Щастю бабусі також не було меж. Головне, що онук завжди буде поруч.
Олесієві цю новину повідомила бабуся. Оксана не хотіла травмувати дитя. Старенька сказала, що рідні батьки зараз на небі. Вони вже не повернуться, зате тьотя Оксана з дядьком Костею хочуть наглядати за ним. Вони виростили двох дітей. Часто і до їхньої сім’ї заходили. Дивилися за ним. Тож це хороші люди. Їм можна довіритися.
– Ти хотів би мати таку маму, як Оксана? Готовий стати її сином? Вона буде дуже рада, якщо ти погодишся.
– А мої мама з татом? Вони б зраділи?
– Так, звичайно. До кімнати зайшла Оксана.
– Ви справді хочете, щоб я став вашою дитиною?
– Так, Олексійку. Я буду дуже рада.
Відтоді минуло багато років. Олексій уже давно дорослий юнак. Ніна Григорівна померла. Зате перед смертю дякувала Оксані за все і казала, що йде з цього світу зі спокійною душею. Звик до сина і чоловік Оксани. Радий мати спадкоємця. Олексійко став для них справжнім сином.
Зараз у них багато спільних справ та клопотів: там щось прибити, тут полагодити, а на вихідних на риболовлю з’їздити. А там і за квартиру бабусі візьмуться. Вона хлопчикові у спадок перейшла. Скоро він житиме в ній уже з власною сім’єю.
Чи зустрічали Ви у своєму життя таких чуйних людей, як Оксана зі своїм чоловіком?
Які емоції викликала у Вас ця історія?
