— Щось Барона твого не видно і не чути! Де ж він?
Так запитала Люда, зайшовши в гості до подруги. Оля ж з посмішкою відповіла:
— Так загуляв він! Те повернеться з рваним вухом, потім два дні відпочиває і їсть як божевільний, а потім — знову втік. Набридне — повернеться. Хоча у нас в окрузі немає дівчат собачого роду і племені, може, в сусіднє селище бігає …
Автобус прокотився повз будинок Ольги і зупинився неподалік, як і завжди. З дверей почали виходити люди — в основному в цей час це були діти, які поверталися зі школи в село. Дві дівчинки років десяти раптом попрямували до будинку Ольги. Чомусь вона відчула тривогу …
— Тітка Оля, тітка Оля! Ми вашого Барона біля дороги знайшли! Лежить він там!
— Він живий?!
— Не знаємо — лежить, не рухається!
— Що ж робити ?! — вигукнула Ольга. Люда ж з властивим їй цинізмом спробувала заспокоїти подругу.
— Так що з ним сталося — прочухається, сам прибіжить. Це ж собака, вони самі лікуються. А якщо не прийде — значить, доля така, адже він і немолодий у вас вже. Ви його взяли, коли Діма ще маленьким був …
Ольгу це ніяк не заспокоїло.— Що ти несеш, Людка! Жива істота ж! Дівчата, де ви Барона знайшли?
— На узбіччі біля дороги.
— Далеко звідси?
— З півдороги.
— Люда, допоможеш мені на санках його забрати і привезти?
— Ще чого придумала! Дурниці якісь.
— Тітка Оля, давайте ми вам допоможемо?
— Ні, дівчата, біжіть додому. І ти, Люда, додому йди. Я будинок замкну і сама піду.
— Ти що образилася? Ну ким треба бути, щоб таке вигадати! Люди побачать — сміятися будуть.
Але, бачачи рішучість Ольги, Людмила все ж додала:
— Там Мишко Соколов буде додому повертатися через годину-другу. З ним і їдь.
Мишко з’явився в селі хвилин через десять — сам зупинився біля жінок, ніби чув, що вони його згадували. Подивився на санки, які Ольга тягнула за собою.
— Тьоть Оля, там Барон ваш лежить на дорозі …
— Він живий? Допоможеш мені його забрати?
— Ну що ти, тітко Оля, за соляру платити стільки, та й часу немає. Після обіду в селище поїду — вашому синочку дрова привезу. Дімка ваш трактор виписав в конторі. Ось це справи — в селище за дровами їздити …
Ольгу це вже не хвилювало — вона попрямувала вперед по сніговій дорозі, санки, деренькочучи, їхали слідом. Лаяла сама себе страшно — що не закрила пса й не прив’язала, адже знала, знала, що втече.
Санки волочити було важко, сніг був якісно усипаний сіллю і піском. Ольга вийшла за межі села, докори самій собі змінилися молитвами і проханнями — аби живий був, вже вона його виходить, вилікує … Тільки був би живий. Адже рідна душа, хоч і собача.
Назустріч їхала машина місцевого ветеринара. На ній зазвичай пересувалися з села в село зоотехніки. Ольга відійшла до узбіччя, даючи дорогу.
З вікна машини висунувся Дімка.
— Мам, ти за Бароном йдеш?
— За ним, синку. Він живий?
— Ми його до тебе веземо. Тільки, боюся, не виживе. Олексій йому укол зробив, ліки дав, але ми тобі його залишимо і відразу ж повернемося. Ми не спитавшись поїхали, а повинні на телятник зараз повернутися. Директор дізнається — нам буде непереливки.
Ольга розвернулася, потягнула за собою санки. Хлопці на машині поїхали вперед, а жінка поспішала, немов хотіла їх наздогнати — хоч і знала, що довезуть вони Барона прямо до неї на подвір’я.
Пес лежав, ніби вже неживий, але розплющив очі, коли наблизилася господиня, і тихо заскиглив. Ольга побігла за ковдрою, в яку кутали новонароджених телят, загорнула в нього Барона. Обережно почала тягти важкого, великого пса, щоб укласти його на сіно — але той невдоволено скиглив, коли до нього торкалися.
— Терпи, Барон, головне — живий … — шепотіла йому господиня. За спиною немов би з нізвідки з’явилася Людмила.— Давай, допоможу тобі.
Удвох тягти пса було легше.
— Оль, не виживе він. Поглянь на нього. Він весь покусаний, поранений. Ольга акуратно розтиснула собачу пащу і доторкнулася до язика — той був теплим і мокрим.
— Виживе, нікуди не дінеться … Витягну. Виходжу.
— А треба воно тобі — собака ж …
Ольга розсердилась не на жарт.
— Так, подруга, спасибі за допомогу, йди-но ти до себе. Не потрібно мені тут вказувати, що з моїм собакою робити.
Людмила пішла, не розуміючи, що такого страшного вона сказала, а Ольга почала роздумувати про те, як же допомогти Барону. Найкраще в цьому розумівся Олексій. Йому і зателефонувала жінка. Олексій був згоден приїжджати кожен день і ставити псу уколи, але тільки якщо зворотну дорогу він буде проробляти на таксі, яке йому Ольга оплатить.
— Тільки воно вам точно потрібно? Уколи грошей чималих стоять. А тут ще й таксі. Вам це в копієчку обійдеться. Може це … приспати його, щоб не мучити даремно? Та й дешевше …
— Коли тобі таксі викликати, Олексій?
Жінка була непохитна. Так і почав до неї кожен день їздити Олексій, щоб робити уколи Барону.
Минуло п’ять днів, пес жив, але і помітно краще йому поки не стало. Ольга дістала з морозилки печінку, насильно впихала її в пащу Барону. Таксист, побачивши це, порадив жінці горілки Барону налити. Як не дивно, Олексій підтримав цю ідею.
Вливати горілку псу допомагав і Діма. Зробили вони це до вечора, а вранці Ольга не виявила Барона в вольєрі. Він сховався у своїй будці. Але ж Олексій наказав дати йому миску чистої води, якщо після горілки виживе …
Ольга, крекчучи, влізла в собачу будку, тягнучи з собою каструльку, наповнену теплою водою. Пес почав жадібно хлебтати і практично всю воду випив. Від цього видовища Ольга не змогла вже стримати сліз — так сиділа і плакала, обіймаючи улюбленого пса, уткнувшись носом в сплутану шерсть. Раптом почула кроки. Швидко постаралася вилізти з будки, щоб ніхто не застав її в такому положенні.
— Хто тут?
— Я це, Людмила. Тобі допомога не потрібна? Можу в магазині щось взяти, сама туди йду.
— Нічого мені не потрібно. Все є.
— А як Барон себе почуває?
Ольга боялася пристріту — сказала, що все так само, але трохи краще.
Це був останній день березня, але погода була зовсім зимова. Ольга зібралася в магазин сама, попри снігопад. Барон же вийшов в загін — ніби проводжав господиню. Просунув морду в дірку, лизнув Ольгу в щоку. Від цього у жінки знову потекли сльози. Від усіх цих довгих днів, від надії і страху за Барона. Від того, що все налагоджувалося. Ольга ледве взяла себе в руки, щоб утерти обличчя і відправитися в магазин. Тут її і знову наздогнала Людка.
— Оль, а у скільки тобі лікування пса обійшлося?
— Тобі-то навіщо гроші мої рахувати? Скільки треба було, стільки й дала.
На обличчі Людмили відбилася розумова робота — мабуть, сама підраховувала всю дорогу до магазину.
— Це виходить … 500 гривень — таксі, 200 за укол …Плюс частування, це ще 500 і … Оль, у тебе пенсія — дві тисчі!
— Позичу у тебе до пенсії, чи пошкодуєш?
— Не пошкодую, Оль … Тобі ж на їжу, а не на пса цього. Ох, і дивачка ти, Ольга. Половину пенсії витратила на якогось собаку!
Як ви оцінюєте такий вчинок баби Олі?
