Я поверталася додому пізно. Світло в під’їзді як зазвичай не горіло.
– Виродки, – вилаялася я. Ну не лінь же комусь лампочки кожен день викручувати. Підніматися пішки, на дев’ятий поверх мені не хотілося. Доведеться підніматися ліфтом. Тільки від думки про нього, мене ледь не знудило. Брр! А що робити? Сьогодні я сильно втомилася. На роботі повний дурдом, біганина. Ноги відвалюються! Я натиснула кнопку ліфта і почала чекати. Очікування було недовгим. Освітлена кабінка ліфта мене приємно здивувала, підлога була чиста, але найголовніше був відсутній стійкий запах сечі. Я увійшла в ліфт і натиснула на цифру 9. Ліфт судорожно сіпнувся, і почав повільно підніматися.
Тільки б не застряг, тільки б не застряг, – шепотіла я.
Ліфт смикнувся, видав дивний звук і зупинився. Двері повільно, ніби неохоче роз’їхалися в сторони, випускаючи мене на свободу. Уф! Немов камінь з душі впав. Стоячи перед дверима своєї квартири я діставала з кишені піджака приготований заздалегідь ключ, і почула що хтось, тихо наспівує і схлипує. Здається, звук йшов зверху. Обережно з побоюванням я піднялася на технічний поверх. Там, в кутку, зіщулившись в клубок, сиділа дитина. Переляканими оченятами-вишнями вона дивилася на мене, притискаючи до грудей сіру кішку.
Я присіла навпочіпки і обережно запитала.
-Ти хто?
-Людська дитина!
Приснувши від сміху, я посміхнулася і запитала
-А ім’я у тебе є, людська дитина?
-У всіх є ім’я.
-Так як же тебе звуть?
Дитина зацьковано і з недовірою дивилася на мене і мовчала.
-Мене звуть Олена! А тебе?
-Сашка!
-А що ти тут робила, Сашка? Мені чомусь здалося, що переді мною дівчинка. Чому плакала?
-А я не плакала, я пісню співав.
-Кому ти співала пісню?
-Не співала, а співав! Я хлопчик!
-Вибач, тут темно і я погано розгледіла тебе. Так кому ти співав пісню?
-Дашці!
-Якій такій Дашці?
-Ну, як же ти не розумієш, Дашка, це кішка! Їй було страшно і холодно. Тому я співав їй пісню.
-Саша, а Дашка напевно не тільки замерзла, вона ще й їсти хоче?
Ага, – з радістю погодився він, але трохи подумавши, додав – І я теж!
-Ходімо до мене в гості?
-А Дашка?
-І Дашку я теж запрошую в гості. Я простягнула малюкові руку, долонею догори. Сашка недовірливо подивився спочатку на мене, потім на простягнуту долоню, і кивнув головою.
-Пішли! І простягнув мені свою теплу, маленьку, тендітну ручку. Я взяла Сашка за праву руку, а лівою, він дбайливо притиснув до себе Дашку.
-Ну, ось ми і прийшли! – сказала я коли ми підійшли до дверей моєї квартири. Я відкрила двері і урочисто оголосила:
-Ласкаво просимо, дорогий друже Сашка, ну і ти, Дашка теж заходь!
-Хлопчик усміхнувся, і на його щоках стали помітні миленькі ямочки.
Я включила по всій квартирі світло. Ну, не люблю я темряву. Не боюсь, а саме, не люблю!
-Сашко, ходімо на кухню? Я така голодна! І Дашка, схоже, теж сильно хоче їсти.
-Ходімо. Знявши в коридорі сандалі, хлопчик сміливіше пішов за мною на кухню.
– Так, що у нас тут є? Молоко для кішки, а для нас? Сашко, ти пельмені любиш?
-Не знаю!
-Як це не знаю? Ти що, ніколи не їв пельмені?
-Їв.
-Смачно було?
-Так.
Значить так, Дашці – молоко, а нам – пельмені. Підходить?
-Підходить, – жваво погодився Сашка.
Я дістала блюдце, налила в нього з пляшки молока, поставила його на підлогу. Сашко підніс кішку до блюдця і поставив його поряд. Кішка зацьковано озиралася навколо. І вперто не бажала хлебтати молоко.
-Олена, а може вона не любить молоко? Я от не люблю.
-Не знаю, – я знизала плечима. А давай дамо їй ковбаси! Всі кішки люблять ковбасу. Я дістала з холодильника ковбасу, відрізала шматочок і простягнула Сашкові. Сашка взяв запропонований мною шматочок, сів на підлогу поруч з кішкою і заглядаючи їй в очі сказав.
-Їж, Дашка, бо не виростеш, будуть тебе хлопчики і собаки ображати. Немов зрозумівши, що їй тлумачить хлопчина, кішка слухняно з’їла частування, облизнулася, випила з блюдця молоко і почала тертися об мої ноги.
-А ти хороша, кішки вони до поганих людяй не підуть! – впевнено промовив Сашка.
Ага, хороша, давай зробимо так, поки я буду варити пельмені, ти вимиєшся у ванній?
-А треба?
-Ну, хотілося б.
-Добре, тільки ти в ванну не заходь! Я сам, уже великий, впораюся!
-Саша, а скільки тобі років?
-П’ять.
Сашка мився у ванній, я варила пельмені і думала про те, що робити далі? Потрібно розпитати хлопчика докладно про те, хто він і звідки. Подзвонити батькам, вони, мабуть, з розуму сходять. Хвилюються!
-Саша, – я постукала в ванну, я тобі футболку свою принесла, одягни чисте! Ти помився?
Ага.
-Пельмені вже на столі, поквапся.
Накривши стіл, я чекала свого маленького гостя. Мокрий, з волоссям, яке стирчить на всі боки, у довгій, до п’ят футболці в кухню увійшов Сашка.
-Сідай давай, їж.
Довго умовляти його не довелося. Моторно забравшись на стілець, він взяв у руку вилку і з жадібністю накинувся на їжу, обпалюючись і облизуючись від задоволення. Наївшись, він відсунув від себе тарілку, витер рот тильною стороною долоні і подивився на мене.
-Чай, будеш, або сік?
-Сік.
Наливши у склянку соку я запитала.
-Саша, а де ти живеш?
-Там, – махнув рукою в бік.
-Так зрозуміло. А що ти так пізно робив в чужому під’їзді? Чому не пішов додому?
– Я гуляв, гуляв, а потім мені стало нудно і самотньо і я пішов шукати маму.
-А як звуть твою мать?
-Ненька!
-Чим далі, тим заплутаніше. Саша, ти ж сам казав, у всіх є ім’я. Як ім’я твоєї мами?
-Я поки точно не знаю.
-Так не буває!
-Буває.
-Добре, пішли спати, завтра будемо розбиратися.
-Олена, а може моя мама це ти?
Від таких слів я здивувалася. З дитбудинку він. Як же я відразу не зрозуміла. Не знаючи, що відповісти цьому хлопчикові, який з надією і благанням дивиться на мене я сказала
-Не впевнена, Сашко. Підемо краще спати!
-Ходімо, – він допив сік, зліз зі стільця я взяла його на руки і понесла в кімнату. Опинившись у мене на руках, він обхопив мою шию руками і притулився до грудей. Притискаючи до себе крихітне тільце я відчула як тріпоче в грудях його маленьке серце. Я задихалася від сліз, кі підступили до горла.
-Ну, Саня, приїхали! Я розклала крісло ліжко, застелила його простирадлом, і поклала подушку.
-Ну, Сашко, стрибай в ліжко!
Хлопчак швидко забрався в запропоновану йому постіль, я вкрила його теплим пледом.
-Спи, – і поцілувала його в щічку.
-Посидиш зі мною?
-Добре, я буду розповідати тобі казку, а ти засинай!
Довго розповідати мені не довелося, не встигла я розповісти про те чим закінчилася зустріч Сірого Вовка і Червоної шапочки, як він заснув.
Я вийшла на кухню, прикрила за собою двері, відкрила вікно і закурила. Господи, що ж мені тепер робити? Виходи було два, відвезти його в найближчий відділ поліції і забути, і другий, зробити так, щоб у маленького Сашка з’явилася мама. На роль мами я не підходжу. У цей момент, немов грім серед ясного неба, телефонний дзвінок!
-Алло, я слухаю!
-Привіт, доню, не спиш?
-Не сплю.
-Щось трапилося?
-Ну як тобі сказати?
-Як є, так і скажи!
-Мама, історія виявляється, повторюється!
-Ти про що?
– Ти пам’ятаєш, як у вас з’явилася дочка?
-Звичайно, Оленка, пам’ятаю, і треба сказати я ні разу не пошкодувала про це.
-Мам, схоже, у мене буде дитина!
-Ти вагітна?
-Ні, ти не чула, про що я говорила? Історія повторюється!
Я знайшла хлопчика, років п’яти, він з дитбудинку!
– Я зараз приїду!
-Не потрібно, давай завтра.
-Не сперечайся, я виїжджаю.
Сперечатися і справді було марно. Я докурила і почала чекати приїзду батьків. В голову лізли різні думки. Дитбудинок, Сашка, з дитбудинку, як і я. Мені було трохи менше ніж зараз Сашкові, який сопе в кімнаті, коли я пішла з дитячого будинку на пошуки мами. Я довго блукала по місту, заглядаючи в обличчя жінок, які проходять повз мене, і з надією питала чергову тітку:
-Тітка, а ви не моя мама?
Жінки посміхалися, хитали головою і йшли геть. Сутеніло, я втомлена і голодна зайшла в під’їзд першого-ліпшого будинку. Там, під сходами першого поверху мене і знайшла мама. Мені пощастило, що люди, які знайшли мене були бездітні, вони удочерили мене. А тепер, історія повторилася з точністю до навпаки. Тепер я, я, повинна стати мамою, цьому малюкові.
Чому покинуті діти, завжди шукають мам, які кинули їх, зрадили? Не знаю, на це питання немає відповіді!
Пролунав стукіт в двері. Я підійшла до дверей і подивилася у вічко. Там, на майданчику, посміхаючись, стояли батьки, мої батьки. Я поспішила відчинити двері.
Ледве переступивши поріг квартири, мама сказала:
– Привіт, доню, ну, розповідай, що там сталося? Показуй хлопчика! Де він?
-Поїв і спить, там в кімнаті.
Батьки гуськом, навшпиньки пройшли до кімнати. Подивившись на сплячого Сашку батьки разом зі мною вирушили на кухню.
Там, за чашкою чаю я розповів все, що сталося цього вечора.
-Ось так, батьки! Я не знаю, що і робити навіть!
Батько, який досі мовчав, раптом сказав:
-Що робити, що робити? Я завжди мріяв про сина, а ти Оленка, коли була маленька, завжди просила завести братика. Ось тобі і буде, братик!
-Володя! – мама сплеснула руками!
-Ну, що Володя? Ти пропонуєш відправити пацана в дитбудинок?
-Ні, ні в якому випадку. Я просто не очікувала від тебе такого! Ще раз…
-На тому і вирішимо, завтра Оленка і я поїдемо в поліцію, напишемо заяву, поїдемо в дитячий будинок, все дізнаємось. І якщо він, правда, сирота, будемо оформляти усиновлення. А тепер, всім спати!
Так, справи, заварила я кашу! Вранці ми з батьком вирушили до поліції. Там батько дізнався адресу дитячого будинку, з якого пішов на пошуки мами Сашка. У дитячому будинку нам неймовірно пощастило, директриса була на місці і навіть погодилася поговорити з нами.
-Доброго дня, я Володимир Миколайович, батько назвав прізвище. У нашому невеликому місті батька знали і поважали багато. Я до вас з приводу зникнення вашого вихованця Олександра Васильєва.
-Сашка знайшовся? З ним все гаразд!
-Так, з ним все в порядку. У вас є фото дитини?
-Навіщо?
-Ну, щоб не вийшло так, що ми будемо говорити про різних Олександрів Васильєвих.
Порившись в картотеці з особистими справами вихованців, директриса простягнула нам фото. На ньому був наш Сашка.
-Сашка, людська дитина! – вигукнула я.
-Розкажіть нам про нього! – попросив батько.
-Що розповідати? Все як у всіх, мати народила, кинула в пологовому будинку, потрапив до будинку маляти, був усиновлений у віці півроку. Не знаю що вже там у прийомних батьків відбулося, тільки батько їх кинув, а мати не придумала нічого кращого як порізати собі вени. А чим вона скажіть думала? А? А про дитину вона подумала? Ні, то ж бо й воно! Він кричав майже дві доби, поки сусідам не набрид. Викликали вони дільничного, відчинили двері, а там матуся мертва лежить, а Сашко, поруч повзає. Голодний, холодний, забрали його з дому, до нас привезли. Ось такі справи, двічі його зрадили, двічі кинули! А ви чому питаєте? Вам це навіщо?
-Так, ось, усиновити з дружиною хлопця вирішили, дочка виросла, а у нас сили є поки, піднімемо хлопця!
-Ви уявляєте, що збираєтеся зробити? Дитина не іграшка, пограв, зламав, набридла, повернув назад!
-Навіщо уявляти? Я знаю.
-Дозвольте поцікавитися, звідки? З книг, фільмів?
Тут уже не витримала я.
-З життя, розумієте, з життя! Я теж з дитбудинку.
-Вибачте, я не знала. Це абсолютно інша річ. Так, записуйте, які вам знадобляться документи.
Вона диктувала, батько старанно записував. Покінчивши з паперами, батько запитав директорку.
-А можна Сашка у нас до усиновлення жити буде?
-Ну, взагалі-то не можна. Але закони і створені для того, щоб їх порушувати. Нехай поживе.
Постараюся вам допомогти і швидше оформити усиновлення.
-Дякую, дуже дякую. І до скорого побачення.
Попрощавшись, ми поїхали додому. Всю дорогу ми мовчали, кожен думав про своє. Вдома нас чекав сюрприз. Я ледь торкнулася кнопки дзвінка, як двері відчинилися і назустріч мені мов куля вилетів сяючий Сашка.
-Оленка, у мене мама знайшлася! Ніколи не забуду його сяючих очей, і голосу, який тремтів тремтить зі радості.
-Це ще не все, братик, у тебе не тільки мама знайшлася, а й тато.
Батько стояв за моєю спиною, сів навпочіпки і поманив Сшку рукою до себе.
-Іди сюди, синку!
Татко, татко, миленький. Де ж ви з мамою так довго були? Я вас шукав, я вас так чекав. У мене на очі навернулися сльози. Мама стояла і плакала.
-Ну, що ви плачете? Радіти треба, а ви плачете!
-Не буду, синку, не буду.
-Саша, а знаєш, хто це? – батько показав на мене пальцем.
-Хто? – пошепки запитав Сашка.
-Твоя сестра!
Вас зворушила ця історія?
