Олена сиділа за столом і нудьгувала, крадькома поглядаючи на годинник. Час йшов жахливо повільно. Шматок торта вже давно був з’їдений, другий брати не хотілося. Розмова за столом не клеїлася, як і минулого разу, та й позаминулого. Їй хотілося швидше покінчити з цим «божевільним чаюванням» і бігти додому, а не стирчати тут, ніяково водячи ложечкою по порожньому блюдцю в гнітючій тиші.
У їхній родині була така традиція: раз на місяць вони з батьками приходили в гості до бабусі Марії, татової мами, на обід. Бабуся пригощала їх борщем, а вони приносили з собою торт. Але жвавої сімейної бесіди по душах ніколи не виходило. Замість цього був сухий обмін новинами, стримана розмова про близьких родичів, скарги на тиск і пара фраз про погоду.
Цього разу ситуація ускладнилася ще й тим, що батька терміново викликали на роботу, і їм з мамою довелося віддуватися удвох!
Зовсім інша річ у гостях у бабусі! Бабуся Уляна, мамина мама, завжди була дуже рада їх бачити, пригощала ватрушками з брусницею або смачними пиріжками з цибулею і яйцем, розповідала кумедні історії зі свого дитинства і юності. Вона завжди жваво цікавилося тим, що відбувалося в житті дітей та онуків і ніколи не скаржилася на здоров’я і маленьку пенсію. А ще вона задоволенням дивилася передачі «National Geographic» і ділилася цікавими фактами з життя тварин. Такі посиденьки часто затягувалася до пізнього вечора.
– Ну чому, чому вона така? – запитала Олена, вийшовши з під’їзду бабусиного будинку.
– Яка? – уточнила мама.
– Сувора, холодна, мовчазна, суха … Не те що бабуся Уляна! – вигукнула вона.
– Ну, мила моя, ти їх не порівнюй. У них зовсім по-різному життя склалося. Небо і земля!
– В якому сенсі? – здивовано запитала Олена.
– Так у всіх!
І мама розповіла Олені про непросте життя матері свого чоловіка.
Народилася вона в дуже бідній робітничій сім’ї, була старшою з чотирьох дітей, тому завжди займалася молодшими братами. Проживали вони всі в одній кімнаті маленької квартири на першому поверсі, в сусідній жила інша сім’я. Потім сусіди з’їхали, і їм дісталася і друга кімната. Поки батьки були на роботі, вона стежила за молодшими. З ранніх років допомагала матері готувати, прати і прасувати на всю сім’ю.
Так як грошей завжди не вистачало, то іграшок в будинку майже не було. Єдина лялька, якою вона грала, була не її, а сусідської дівчинки, яка з жалю давала Марії трохи погратися. Одяг вона доношувала за двоюрідною сестрою, якісь сукні мама перешивала їй зі своїх старих. Ні в театри, ні на виставки, ні в музеї вона не ходила, так як в їх колі це не було прийнято. Телевізора вдома не було.
Після 8-го класу Марія відразу пішла працювати на текстильну фабрику, щоб допомагати родині. Там же познайомилася з дідом, який працював майстром, і вийшла за нього заміж. Почуттів особливих вона до нареченого спочатку не відчувала, подобався їй тоді зовсім інший: високий, видний наладчик, але не склалося.
Особливою красою дівчина не блищала, серед подруг нічим не виділялася, одягалася бідно, завжди була скромною, та й подати себе не вміла. А коли дізналася, що той, за ким вона потайки зітхала, збирається одружитися, то і зовсім зажурилася … Коли майстер з сусіднього цеху запросив її в кіно, а потім на танці, вона його залицяння прийняла, а потім і пропозицію. Через три місяці розписалися.
З чоловіком вони жили дружно і рівно, він виявився хорошим сім’янином, і з часом вона це оцінила. Через два роки після весілля народився син, а ще через два – дочка. Мабуть, це був найкращий період в її житті. А потім трапилося нещастя: чоловік отримав важку виробничу травму і через кілька днів помер у лікарні, так і не прийшовши до тями. І залишилася молода вдова з двома маленькими дітьми на руках …
Знову почалися важкі часи: діти хворіли, грошей не вистачало, економила на всьому, особливо на собі, доводилося навіть підробляти миттям підлог в лікарні по сусідству. Незважаючи на всі труднощі, вона дала можливість дітям здобути вищу освіту. Син вступив до політехнічного, там же на четвертому курсі познайомився з блакитноокою дівчиною, відсвяткували гучне студентське весілля, а через рік у них народилася дочка Олена.
– А твоя мама, як жила? – запитала Олена.
– У порівнянні з Марією Іванівною, як принцеса! – пожартувала мама Олени. – Вона ж була дочкою головного інженера військового заводу. У неї була своя кімната у великій новій квартирі в центрі міста. Її мама ніколи не працювала, весь час присвячувала сім’ї і дітям, а допомагала їй в цьому домробітниця.
Олена і сама про все це прекрасно знала з численних спогадів улюбленої бабусі, якими та охоче ділилася з онукою. Довелося з матір’ю погодитися: дійсно життя однієї бабусі було більше схоже на казку, а в іншої …
З того самого дня Олена змінила своє ставлення до родичок. Звичайно, вона не почала менше любити бабусю, але до матері батька почала ставитися з великою повагою і розумінням. А ще почала частенько замислюватися: якою б вона сама стала в старості, проживши таке нелегке життя? Як це – виховувати двох дітей однієї, ущемляючи себе в усьому? Як це – бути дівчиною і не мати красивої сукні, щоб піти на танці? Як це – бути маленькою дівчинкою і не мати своєї ляльки? І нічого вже не змінити!
Ці думки не залишали її в спокої весь час. Через кілька днів після візиту до бабусі вона побачила по телевізору сюжет місцевих новин. Репортер розповідав про те, що одне з перших в місті поштових відділень в грудні цього року переїжджає зі старого особняка в нову будівлю. А на старому місці після реставрації відкриють музей. Ідея виникла миттєво!
Весь наступний тиждень Олена вивчала історію радянської іграшки – інформації в мережі було більш ніж достатньо. Олена дізналася про блошиний ринок, а також про людину, у якої можна купити старовинні іграшки. У суботу вранці вона поїхала на ринок, готова викласти кругленьку суму за ті самі іграшки, яких так не вистачало в дитинстві маленькій Марії. Через годину у неї в сумці вже лежали дерев’яна конячка, пластмасові заєць і кіт, кілька ялинкових іграшок, книга казок Пушкіна з красивими кольоровими ілюстраціями 1950 року.
Вже збираючись покинути блошиний ринок, вона помітила фанерний ящик, в який раніше упаковували посилки. На ньому в однієї пенсіонерки були виставлені порцелянові статуетки. Ящик продавати літня жінка категорично відмовилася, довелося разом з ящиком купити три статуетки: фарфоровий пес, лебідь і дівчина в кокошнику. Такі зазвичай стояли в якості прикраси в вітальнях в радянські роки.
У вівторок увечері вона поїхала за лялькою до колекціонера. Той виявився вчителем історії, що вийшов на пенсію. Він люб’язно запропонував Олені чашечку кави, поки та стояла біля великої заскленої шафи на всю стіну і розглядала ляльок. У підсумку, вибір припав на миловидну брюнетку родом з НДР в синій сукні з білим воланом. Лялька була практично нова.
Наступного візиту до бабусі Марії Олена вперше чекала з нетерпінням. За столом вона ненароком згадала репортаж, в якому говорилося про переїзд поштового відділення на нове місце. З’ясувалося, що Маргарита Іванівна бачила цей сюжет. Це було те саме відділення, в яке вона все життя ходила: спочатку з мамою, потім сама відправляла листи, листівки і посилки, а потім отримувала там пенсію, поки не завела банківську карту.
Справа залишилася за малим: придумати спосіб, як правдоподібно доставити «посилку з минулого» бабусі Марії. І тут знову Олені пощастило: за ранковим чаюванням в офісі з’ясувалося, що у її колеги Ольги мама працює на пошті. Мама Ольги виявилася дуже приємною жінкою і погодилася доставити посилку додому.
В середині грудня, коли на вулицях міста вже щосили панувала передноворічна метушня, в квартирі бабусі Марії пролунав дзвінок. Пенсіонерка знехотя встала з крісла, вимкнула телевізор, підійшла до дверей і строгим голосом запитала:
– Хто там?
– Вибачте, а проживає тут хтось на прізвище Бабинова? Це з пошти вас турбують.
Бабця Марія злегка прочинила двері, але не поспішала впускати в будинок незнайому жінку.
– Я проживаю. А що потрібно? – недовірливо запитала пенсіонерка.
– Справа в тому, що у мене посилка для вас.
– Посилка? Я не чекаю ніякої посилки. Та й хто мені може її надіслати?
– У тому-то й справа, що ви не чекаєте. Ця посилка пролежала на пошті більше 50 років. Вона для Бабинової М.В. Наше поштове відділення переїжджає зі старого приміщення в нове. У підвалі розбирали склад, там був якийсь непотріб, а за ним виявилося кілька посилок, які чомусь свого часу не були отримані. Ось тут одна з них. Ми вирішили їх не викидати, а рознести за адресами. Я цю взяла – вона не дуже важка, та й мені по дорозі.
– А від кого вона?
– Тут на ящику написано, що від Васильєвої О.В., з Києва.
У Києві дійсно колись проживала мамина молодша сестра Алла Вікторівна. Вона прекрасно пам’ятала її – та кілька разів приїжджала до них у гості і завжди привозила подарунки для всіх, але особливо виділяла Марію. Шкодувала її, балувала як могла, коли гостювала у них, купувала їй обновки. Якось в серпні прислала посилку, де була для неї нова шкільна форма, колготки, туфлі, черевики і жакет. Марія тоді була на сьомому небі від щастя. А потім зв’язок перервався. Може, вона кудись поїхала, та адреси нової не залишила, може, померла. А може заарештували її, в ті часи все могло бути.
Бабуся Марія подумала, ще раз пильно оглянула жінку в синій куртці з емблемою пошти і впустила її в будинок.
– Проходьте. Васильєва Алла Вікторівна – це тітка моя. А Бабинова Ольга Вікторівна – мама моя. Моє дівоче прізвище Бабинова. Все життя я в цій квартирі прожила, крім тих років, коли заміжня була, а потім після смерті чоловіка знову сюди повернулася вже з дітьми.
– Ну ось і добре, значить, не дарма я прийшла до вас. Беріть свою посилку.
Марія Іванівна взяла фанерний ящик, закрила двері і пішла на кухню. Ящик поставила на стіл, довго на нього дивилася, а потім взяла великий ніж для оброблення м’яса і почала акуратно розкривати посилку.
В останню суботу грудня Олена з батьками прийшла в гості до бабусі Марії. Уже з порога вона відчула зміни в будинку. По-перше, бабуся зустрічала їх в своїй кращій сукні, яку одягала тільки по великих святах. По-друге, вона щиро рада була їх бачити і навіть посміхалася, що було їй не властиво. По-третє, пригощала вона їх не традиційним супом, а пирогом з м’ясом і картоплею.
Сівши за стіл, дівчина оглянула кімнату. У кришталевій вазі на підвіконні стояли соснові гілки, прикрашені знайомими іграшками. На старенькому серванті – три фарфорові статуетки, там же була книга казок.
Бесіда за столом протікала на подив жваво, мама нахвалювала пиріг – він дійсно був смачним. Тато розповідав про новий спільний проект з французами, Олена ділилася своїми планами на новорічні канікули, а бабуся з цікавістю все це слухала і задавала питання. Коли вона вийшла на кухню за чаєм, дівчина тихенько прослизнула в спальню. Там вона побачила ляльку, яка сиділа на тумбочці біля ліжка. Поруч з лялькою лежав гачок для в’язання, нитки і майже закінчений мініатюрний мереживний капелющок.
Засиділися вони довше ніж зазвичай, а на прощання бабуся сказала:
– Олено, ти наступного разу приходь зі своїм хлопцем, веселіше буде!
Виходячи з під’їзду, батьки міркували про те, що новорічна атмосфера діє на всіх без винятку, навіть на сувору Марію Іванівну. Але Олена знала, що справа не в майбутньому святі, а в тому, що минуле бабусі Марії змінилося. П’ятдесят з гаком років тому їй прислали посилку з лялькою, яка була набагато краща за ту, що давала їй пограти сусідська дівчинка.
Вам сподобався такий добрий вчинок Олени?
