Я знаю Оленку ще зі школи. Якось в першому класі нас посадили разом за одну парту – відтоді ми й стали нерозлийвода.
Куди я – туди й вона, куди вона – туди і я. Спершу вчителі намагалися нас розсаджувати, об’єднувати в різні команди, аби ми нарешті припинили балакати безупинно, але все марно. Ми завжди знаходити спосіб перемовитися бодай кількома словами.
Ми разом росли, разом дорослішали, разом закохувалися і розчаровувалися вперше теж. Між нами ніколи не було злоби чи заздрості. Хоча…. Кривити душею не буду, в Оленки завжди було розкішне волосся. Про таку шевелюру я могла тільки мріяти.
За тією густою каштановою косою бігали усі хлопці в школі, хоч мене це ніколи не бентежило – кавалерів і мені вистачало.
Я, мабуть, їх своїм бійцівським характером завойовувала. За словом в кишеню мені точно ніколи лізти не доводилося. Я вміла відстояти себе, та ще й подругу – Оленка надто м’яка, аби себе захистити.
– Вчися жити, Олено. Що ж ти робитимеш без мене в університеті? – суворо запитувала я подругу.
Вона ніжно всміхалася, обіймала мене і казала:
– Як мене хтось ображатиме – я телефонуватиму одразу тобі. Ти зі всіма моїми кривдниками розберешся. Ми ж завжди будемо разом…
Так і було, як загадала собі подружка. Хоч ми й вступили до різних навчальних закладів, але наші стежки долі ніколи не розходилися в різні боки. Між нами існував якийсь сестринський зв’язок, який неможливо розірвати за ніяких обставин.
За рік Оленка вийшла заміж за нашого однокласника Павла. Він за нею бігав ще з 7 класу, та й вона до його залицянь була зовсім небайдужою.
Я була дуже щасливою за них обох. Ніколи й подумати не могла, що радітиму чужому щастю більше, ніж власному.
Не минуло й пів року, як і я знайшла своє кохання. Дмитра зустріла в університеті. Я інженер, він – механік. Такий от робочий тандем у нас склався.
Тепер наша дружба з Оленкою стала зовсім дорослою – ми дружили сім’ями. Коли дізналися, що вона вагітна – до появи малюка готувалися вчотирьох.
Поки подруга лежала в лікарні – ми в 6 рук робили ремонт в квартирі. Найважче було тримати це в секреті від Оленки. Ви й не уявляєте, як мені хотілося про все їй розповісти.
Треба було бачити її обличчя, коли вона разом з маленькою донечкою зайшла до квартири, яка виблискувала, як нова копійка.
За столом ми все жартували, що тепер моя черга в естафеті народження первістків, бо крихітній Діанці поки немає з ким гратися.
Ми з Дмитром швидко вирішили цю проблему і за 9 місяців біля полового будинку весела й галаслива компанія зустрічала вже нас із синочком.
Того вечора Оленка підійшла до мене, обійняла і сказала:
– Які ж ми щасливі в Бога, Софійко. І люблячі чоловіки, і дітки здорові, ще й дружба наша тільки міцніє з роками. Ніщо не затьмарить нашої з тобою радості…
Та, на жаль, райдужним дням в нашому житті настав кінець. В двері наших домівок постукало горе.
Ми дізналися про те, що Оленка серйозно хвора.
Довго довелося боротися з недугою. Я допомагала, як могла. Часто забирала Діанку до себе, аби подруга з чоловіком могли трохи відпочити. На Павлові лиця не було. При Олені він намагався триматися, але коли вона засинала, він плакав переді мною і казав, що не зможе без неї жити.
Незважаючи на шалений страх – я вірила, що подруга одужає. Щодня молилася, заливаючись сльозами, аби Бог зберіг її.
І Всевишній таки вислухав мої молитви.
За кілька місяців з’ясувалося, що Олена абсолютно здорова. Лікарі так і сказали їй: “Ваші рідні Вас вимолили у Бога, бо трапилося якесь справжнє диво”.
Подружка помалу одужувала. Все ставало на свої місця. В її очах знову з’явився блиск, а на обличчі сяяла посмішка.
Єдине, за чим вона сумувала – за своєю шевелюрою. Через хворобу їй довелося все зістригти.
Але вона жартувала і казала:
– Волосся – не зуби. Відросте колись.
Минуло 3 місяці, Оленка повністю зміцніла. Ми організували з цього приводу гучне святкування.
Але на застілля я добряче спізнилася.
Тихенько зайшла до будинку, і почула голос подруги з кімнати:
– Софійко, де ж ти ходиш? Я вже хвилюватися почала.
Коли я визирнула з-за дверей, за столом запанувала тиша…
– Ти навіщо це зробила?! – запитувала шокована Олена.
– Ну, не дарма ж нас із тобою сестрами називають – тепер будемо взагалі, як сіамські близнюки, – весело сказала я, поправляючи дуже коротку зачіску на голові.
– Ти ж так довго відрощувала коси, Софійко…
– Так, щоб бути схожою на тебе. А ти так різко змінила образ – я просто не могла від тебе відставати…
Олена кинулася мені на шию і довго мене обіймала. Я відчувала на своїй щоці її сльози.
– Дякую тобі дуже. Ти стільки всього для мене зробила…
Але я не вважала свій вчинок чимось героїчним чи надзвичайним. Хіба не так чинять справжні друзі?!
Чого мене навчила ця історія:
Дружба – це Божий дар, про який потрібно дбати, який потрібно оберігати. Так важливо пильнувати за тим, як ми ставимося до своїх найближчих, викорінювати з серця всяку заздрість і бажання змагатися, бо істинна дружба – це про любов, милосердя і самопожертву. Ніколи не нехтуймо нею.
Чи маєте Ви справжнього друга?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
