Засніжену дорогу до будинку освітлювали ліхтарі. Оленка з Володимиром якраз поверталися з роботи. Декілька місяців тому вони здійснили свою заповітну мрію – будиночок за містом. Там жити набагато краще, адже свіже повітря, можна зробити невеликий город чи сад. Головне, щоб синові Михайлику було добре.
Малюк народився кволим. На жаль, лікарі не могли допомогти. Зараз хлопчикові вже 6 років та він досі ледь ходить. Оленці було важко гуляти з сином, треба коляску підіймати та опускати, а вони жили у будинку без ліфта. А тут все набагато краще. Та і в місті у Михайлика навіть друзів не було.
Йому дійсно подобалося у новому будинку. Він просив його винести на веранду та міг годинами спостерігати за природою. А ще полюбляв читати різні книги. Тому батьки не дивувалися, коли син за вечерею розповідав різні цікаві факти. Правда, була одна проблема – відсутність няні. Коли родина жила у місті, то їм допомагала молода дівчина. Але зараз вона не може щодня приїжджати до них, адже відстань велика – тільки годину треба їхати від вокзалу до зупинки в селищі. А ще йти пішки хвилин 30 точно. Добре, що сусідка пані Зіна інколи може доглянути за Михайликом, коли Оленці треба терміново на роботу в офіс поїхати.
Того вечора Володя помітив стареньку бабусю, яка сиділа на лавці. Одягнена у легеньку курточку, черевички та навіть рукавиць чи шарфика не було. А надворі був грудень, холодно!
– Вона тут вже довго сидить. Я її бачила зранку, коли їхала на роботу, – тихо відповіла Оленка.
Їм стало шкода бабусю. Пішли у магазин, купили там теплого чаю, булочку, щоб старенька змогла перекусити. У неї аж руки посиніли від холоду.
– Бабусю, а ви когось чекаєте?
– Ні, ви що. Просто не маю куди йти. Рідні діти з квартири вигнали, – скаржиться бабуся.
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня. Тепер вона нікому не потрібна.
– Бабусю, ходімо до нас. Ви там зігрієтеся, повечеряєте. У нас місця багато, будь ласка, не відмовляйтеся, – запропонував Володя.
Того вечора старенька залишилася жити у них. Оленка приготувала смачний домашній борщик та дала пані Галині свої теплі речі.
– Спершу у нас все було добре. Жили у великій квартирі. Але ось донька вийшла заміж та зять постійно лаявся зі мною. Кричав, що я тут нікому не потрібна. Дорікав, що на мене всі гроші витрачають. Ну але я вже на пенсії давно, отримую мізерні виплати, а ліки зараз в аптеці дорогі. Згодом, вони ще й пити почали. Тому не дивно, що рідна донька проміняла мене на чоловіка-алкоголіка, – розповідала пані Галина.
Шкода бабусю, адже вона не заслужила такого ставлення. Тої ночі Оленка з Володею довго не могли заснути.
– Я хочу, щоб вона залишилася з нами, – сказала жінка.
– Я також. Не може навіть уявити, як рідна дитина здатна на такий вчинок.
Так пані Галина почала жити у новій родині. Вона за освітою була вчителькою молодших класів, тому допомагала доглядати за Михайликом. Гуляла з ним у саду, а з часом син вже міг сам ходити. Оленка часто казала, що бабуся справжній ангел-охоронець. Подружжя забезпечувало пані Галину, дали їй окрему кімнату та навіть платили гроші.
Одного разу вони поїхали до колишньої квартири пані Галини, адже там залишилися всі важливі документи. Хотіли забрати, щоб часом, донька із зятем кредит на її ім’я не оформили. На підлозі було безліч пляшок з-під випивки, повзали таргани, на столі – недопалки. Сморід стояв, що всі аж носовичками прикривалися.
– Ви хто? Ану провалюйте геть, інакше я зараз поліцію викличу. А ти де вешталася, я тебе всюди шукала, – казала донька. Вона виглядала жалюгідно – стара футболка, вся брудна, шкіра пожовтіла. Дівчина ледь на ногах трималася. Здається, що вона досі не розуміла, що відбувається.
– Я вже тут не живу. У мене є справжня родина, яка мене любить. Я тільки заберу деякі речі та більше не буду тобі попадатися на очі, – тихо відповіла старенька.
Відтоді минуло вже 10 років. Зараз Михайлик займається футболом, тренер каже, що він обов’язково стане відомим спортсменом. Пані Галина стала йому справжньою бабусею. Ось Михайло виріс справжнім красенем, вступив до престижного університету, у школі навчався на одні дванадцятки. Всі раділи за його успіх.
Декілька днів тому до них прийшла незнайомка. Однак, пані Галина одразу впізнала свою доньку. Вона впала старенькій у ноги, плакала, просила її повернутися.
– Знаєш, я не тримаю на тебе зла. Можеш далі жити спокійно. Але ось моя родина. Я залишаюся тут, – сказала старенька.
Пані Галина вчинила правильно? А ви б змогли прийняти незнайому бабусю у родину, як це зробили Оленка та Володимир?
