Бабуся Оленка вкотре читала своїм онукам казочку на ніч. Вони хотіли почути історію про хоробре оленя, яке залишилося одиноким посеред лісу. Цього разу діти обіцяли не плакати. Що ж робити? Довелося читати.
У свої сорок років жінка стала молодою бабусею. Свого часу вона швидко стала мамою, а її донька пішла тим же шляхом.
Коли онуки заснули Оленка пішла на кухню.
– Мамо, що ж нам робити? – у розпачі запитала донька. – Синові скоро в школу, а де взяти гроші, щоб купити все необхідне?
Життя у них було складним. Жінки намагалися підпрацьовувати і складати копійку до копійки, але лікування молодшого онука вимагало багато коштів. Він потребував постійних масажів, медикаментів та щохвилинної присутності матері. Інколи в Оленки з дочкою опускалися руки. Вони довго плакали, а зранку знову вставали з новими силами. У них не було можливості здатися. Так сталося й цього вечора.
Зранку Оленка прокинулася від крику старшого онука, який говорив щось незрозуміле з блідим обличчям:
– Бабусю, там мама…Вона не рухається і не реагує на мене…
На похорони приїхав навіть колишній зять Оленки. Він не наважувався подивитися їй в очі, але покірно поклав букет гвоздик на могилу матері його дітей.
– Доню, на кого ж ти нас покинула? Люди зійшлися сьогодні до тебе і принесли ці папірці. Тепер грошей вистачить і на лікування, і на прожиття, і на школу. Але б ти лише підвелася із землі, – відчайдушно голосила Оленка.
Затуманений розум жінки трохи отямився, коли ввечері зять заявив:
– Зберіть мені речі хлопчиків, бо я їх забираю до себе.
– Що? Забираєш? – обурилася жінка. – А де ти до цього часу був? Втік? Гуляв? Хоч імена своїх дітей пам’ятаєш? А те, що в молодшого проблеми, знаєш? – розплакалася жінка. – Це ти винен, що моя молода дочка пішла на той світ! Не витримала тягаря, який звалився на її плечі через тебе! Забирайся геть!
Після почутого зять зник.
Наступного дня Олена пішла в соціальну службу, щоб оформити документи на опіку. Проте там на неї чекали сумні новини:
– Поки батько не написав відмову від дітей ми нічого не можемо вдіяти, – відказали працівники.
∗ ∗ ∗
Ввечері двоє хлопчиків тихо схлипували під ковдрою. Вдень, коли за ними дивилася баба Таня, вони не могли собі цього дозволити.
– Цього не чіпайте, тут не ходіть і так не говоріть!
Ось що дітям тепер доводилося чути кожного дня. Тато змушував їх залишатися в нього, хоча ті просилися назад до баби Оленки.
– Братику, ти не плач. Все буде гаразд. Ми з тобою як двійко загублених оленят. Та разом ми зможемо повернутися в рідний дім, де нас люблять і чекають, – заспокоював старший.
Пройшло багато років. Юнаки виросли, змужніли й повернулися до своєї улюбленої бабусі. І все нібито чудово, але хто поверне їм загублене дитинство?
На які думки вас наштовхнула ця історія?
