Такого чоловіка, як Максим, треба було ще пошукати. Він постійно жив з думкою про рідних йому людей, турбувався про всіх, всім допомагав… Та йому судилось пережити несподівану смерть коханої Віри. Тепер він залишився сам і виховую семирічну донечку. Якщо до цього він був сором’язливий, то зараз став геть закритий у собі. Перший сам ніколи не заговорить, лиш ходить понурий і мовчить, мовчить, мовчить… А ходить на цвинтар, мало ще щодня плаче над могилою дружини.
Він мав добре серце і золоті руки. Умів усе, ще в колгоспі працював столяром. Ніколи нічого людям не затримував, до всіх добре ставився, то й замовлень завжди мав багато. Колись усі гроші давав дружині, а тепер бере донечку Соломійку, їдуть на базар, а мала вже й тикає пальчиком, що собі хоче. Якось мала запитала, як ножем по серцю: «Таточку, а чому не можна купити маму?». Максим оторопів і не розумів, що відповісти крихітці. Але в думках все частіше було розуміння, що дівчинці треба мами.
Якось виконував замовлення в сусідньому селі, вставляв вікна в хаті. Господарка дому була кароокою, вродливою. Видно, що хазяйновита: усе чисто, прибрано, акуратно, затишно, пахло борщем і часниковими пампушками. Віра колись теж такі смажила… Надя, так звали господарку дому, пригостила Максима обідом з келихом вина. Останнє трохи розкуло його. Питав про господаря дому, чи має чоловіка, дітей. Надя спочатку змовчала, а потім розказала, що недавно чоловік помер, має донечку. Розказувала, що самій важко: то двері розхитаються, то підлога підігнулась, брама скрипить і дверці в шафі не зачиняється. Покійний чоловік дуже хворів, усі гроші вкладали в його лікування.
Максим не взяв у Наді гроші. За тиждень знову прийшов, зі своїми інструментами. «Відремонтую все, що зможу», – мовив і, несподівано для себе самого, легенько взяв Надію за руку. Вона заперечувала геть усе, казала, що і так в боргах перед ним, бо ще за минулу роботу не розрахувалась.
«Ніякого боргу нема», – відповідав Максим, вдивляючись в її очі. Надя була схожою на Віру: кучері, фігура, очі…
«І як я розрахуюся з вами?» – якось мовила Надя, милуючись новим подвір’ям, все було полагоджено.
«Стань мамою моїй дитині. Оленку теж не ображатиму», – сказав Максим і здригнувся, бо не очікував сам від себе такого. «А, може, й справді це – доля», – відповіла Надія, кивнувши на Оленку із Соломійкою, які бавились разом.
Згодом Максим з Соломійкою переїхали до Наді. тут і зникла його нерішучість! Надя запалила у ньому кохання! Він став веселим і почав жартувати. Постійно працював, усі гроші віддавав Наді, яка постійно трудилась на затишок в родині й домі. Це все вплинуло і на маленьку: «Дякую тобі, татусю, що у мене є мама і сестричка».
Якось Надя запропонувала Максимові продати його будинок. Мовляв, розкрадуть, поки там ніхто не живе, а на ті гроші й пам’ятники можуть поставити і ще багато лишиться. Максим довго не думав і погодився. З тією думкою, що добудує в Наді іще один вихід і дві дочки будуть мати, де жити. Згодом так і сталось: їхній будинок став справжнім замком! Навіть сусіди були здивовані від такого.
Час ішов, Максим не помічав, як все в них почало змінюватись. Бачив сльози Соломійки і не зважав, а потім вона спитала: «Чому мама любить Оленку більше, ніж мене?»
Максим заспокоював дочку, але задумався. Вирішив поговорити з Надею, бо помітив, що одягу в дітей не порівно та й уваги теж. Постійні зауваження сипались на Соломійку.
Відкладав ту розмову і відкладав, бо все щось треба було доробити. Але не розрахував своїх сил. Якось впав на подвір’ї за роботою на землю і більше не встав…
Плакали усі і дуже довго, а час не чекав. Оленка вступила у виш, а Соломійка, хоч і мала змогу, але пішла працювати на фабрику.
«Я одна не потягну вас двох, розумієш?» – виправдовувалась Надія. Соломія розуміла. Вона постійно шкодувала мачуху, бо та схудла, стала блідою, майже не усміхалась. Обидві дочки вийшли заміж. Великий дім залишився пустим. Надя засумувала там одна, нездужала. На лікування треба було величезних грошей, обидві дочки дали свої суми.
Після лікарні Соломія хотіла забрати маму до себе, бо їй був потрібен догляд. Вона була чудовою доглядальницею: їсти за спеціальним меню варила, доглядала, гуляла. З часом Надя набралась сил, поїхала жити до себе. Згодом приїхала в гості Оленка. Надія зраділа: «На пиріжки з чорницями тісто приготую. Такі, як ти любиш, доню». Але Олена її зупинила. Мовляв, вона – не голодна, та й заїхала на трошки:
— Мені, мамо, гроші потрібні. Можете частинами віддавати. Чи як вам зручніше…
— Які гроші?
— Ті, що на операцію вам дала. – спокійно пояснила Олена. Надя тремтіла і вхопилась за серце.
— Звідки я такі гроші візьму? Хіба я просила? Ліпше вмерти було, як мала бути в боргу в рідної доньки.
Витягла з шафи ті невеликі заощадження, які відклала з пенсій, коли жила в Соломії і віддала Олені тремтячими руками.
— От, бачите, а ви кажете: грошей нема. Птицю знову розмножите, з городу прибуток буде – до осені зачекаю, – сказала Олена і додала – Ви не ображайтеся. Час зараз такий. Кожна копійка на рахунку. Євроремонт хочемо зробити, вдягнутися по-людськи. Це ж вам не – село, де ніхто на одяг уваги не звертає, а – Тернопіль! Область! Розумієте?
— Розумію, — понуро мовила Надя.
За тиждень приїхала Соломія до мами.
— Ти теж за грошима приїхала, дочко? – насторожено спитала Надія. Але Соломія не розуміла, про що говорить мама. Надя в сльозах та істериці розказала усе дочці. «Не знаю, як бути, дочко. Ліки подорожчали. Звідки маю взяти таку суму?» Соломія заспокоїла: «Не плачте. Я сама розрахуюся з сестрою».
Олена зі спокійною душею взяла гроші в сестри, та ще й зі словами: «Багато живеш. Скільки вже мамі треба? Могла й сама наскладати».
Після того Олена й забула про маму. Навіть дитя своє не привезла. Наді стало гірше, Соломія її знову забрала до себе. Там вона прожила ще цілих років! Побачила двох онучок. Коли відчула, що скоро піде в інший світ, то покликала людей писати заповіт. Усе, що мала, заповіла Соломії. Але залишила дещо і Олені — лист:
«Оленко, будь щаслива і не згадуй мене лихим словом. Дякую Богу, що піду у засвіти нічого тобі не заборгувавши».
А як би ви вчинили на місці Наді?
