У кабінет начальниці постукала працівниця:
– Олено Петрівно, у нас там покупець щось ніяк нічого вибрати не може. А нам треба зачинятися і рахувати касу.
– То так і скажи йому! Знайшла проблему. У мене тут важливі документи, а ти ще по дрібницях чіпаєш.
Та дівчина все ще стояла на порозі й не знала які підібрати слова, поглядом просила її піти з нею. Олена Петрівна зрозуміла, що ситуація непроста.
– Добре, показуй. – втомлено відповіла вона і підвелася зі столу.
У залі перед вітриною зі солодощами стояв молодий солдат. Високий, худий з вибритою головою. Коли його побачила Олена Петрівна, то так і крикнула:
– Юра! Син!
Усі навколо озирнулися так само швидко, як і хлопець. Жінка просто побачила у чужій людині свого покійного сина.
– Боже, це знову зі мною сталося. Знову сорому наїмся. – думала жінка, поправляючи рукою волосся і пішла до хлопця.
– Перепрошую, нам потрібно зачинятися. Вибирайте швиденько, або приходьте завтра.
– Я розумію! Просто так багато всього. А в мене зовсім мало грошей.
– Невже батьки не дають чи ти вже все проїв? – жартувала вона.
– Та ні, я маю тільки сестру. От для неї й вибираю. А гаманець у мене вкрали. Добре, що встиг сюди добратися і в кишенях були якісь дрібні.
– То ти ще й голодний з дороги? Давай я пригощу тебе чаєм і канапками. А потім підеш до сестри. А де вона живе?
– Тут поруч у дитячому притулку. Мені дали тиждень відпустки, хотів її побачити.
Олена Петрівна засмутилась і стала проводжати хлопця до кабінету. Він зайшов, присів, а начальниця кивнула своїй продавчині:
– Настя, візьми хорошого солодкого, що у нас є, спакуй. Я потім оплачу чек. Школа мені хлопця. Треба людині помогти.
Дівчина кивнула і пішла. Прибиральниця вже мила підлогу.
– З чого б це вона вирішила зайнятися благодійністю? Нам час додому, а ми тут мусимо стирчати через неї. – спитала Настя у співробітниці.
– Ти не злися. – почала прибиральниця. – В Олени Петрівни колись був син. Служив, загинув на війні. Навіть найгіршому ворогу не побажаєш ховати власних дітей. З того часу минуло два роки, а вона інколи може думати на чужу людину, що це він. Як було щойно.
– Ого. Я не знала. Тоді все зрозуміло. – Настя спакувала солодощі й залишила на касі.
Тим часом у кабінеті хлопець наминав бутерброди, він не їв цілий день. І відповідав на всі питання, що цікавили жінку.
– А батьки твої де?
– Загинули. Ми жили в малому селі. Там дуже роботи не було. Вони ще й випивали не перший рік. А того вечора загорілася баня, вони там заснули п’яні.
– Який жах! Співчуваю!
– Сестру забрали в дитбудинок. Вона через рік вже зможе звідти вийти. Я планую повернутися з нею в рідну хату.
– А де будеш ночувати? Вже майже вечір! – цікавилась жінка.
– На вокзалі. Вже домовився з охоронцем.
– Так, зробімо наступним чином. Ти не підеш на вокзал, а до мене. І не сперечайся, бо я краще знаю, як треба. А зараз підемо до сестри, а якщо не впустять, то завтра.
– Що ви, мені незручно! Тим більше у вас вдома хтось є, як вони відреагують на незнайому людину?
– Я живу одна, тому не хвилюйся. А як тебе звати?
– Юра. Я аж підскочив, коли ви мене покликали. Не міг зрозуміти звідки ви мене знаєте.
У серці Олени Петрівни щось защеміло, а в горлі зробився гіркий ком. Вона дивилась на хлопця, що морщився так само як її син, що служив, так, як її рідний Юра. Мимоволі пригадався і колишній чоловік. Він через кілька місяців після похорону знайшов молоду коханку і пішов жити до неї. Зараз у них двоє дітей.
Минув рік. Олена Петрівна оформила опікунство на сестру Юри й забрала її до себе. Вони якраз стояли на вокзалі й чекали його зі служби. Тепер вони одна сім’я.
Думаєте це збіг чи сама доля так веліла?
