Вона вийшла заміж, коли Яну було всього три. Її новий чоловік виявився серйозним і багатим. З 80 років вів свій бізнес і пережив найважчі часи, зумів не розоритися.
Вітчим ніколи не робив акценту на дітях «своя-чужа». Всього купував порівну, і сварив завжди тільки по справедливості. Свекруха навпаки говорила Яну:
– Даремно я тебе народжувала, ти ніби не свій. У нашому роду всі біленькі, а в тебе нічого нашого немає. Як папка, чорний весь.
Незрозуміло, чим завинив Ян. У мами він ніколи нічого не просив, а вітчим стільки заробляв, що ще одна дитина не могла зашкодити.
Молодші діти мамину поведінку копіювали з дитинства, тому від сестри Олесі можна було часто почути, що він їм не рідний, що тато його утримує. А брат Кирило тільки підтакував.
Ти знаєш, – говорив мені тоді ще майбутній чоловік – в моїй родині для мене немає нікого ближчого від вітчима. Зі свекрухою спілкуватися не довелося. Вона просто не цікавилася життям Яна. Єдине повчання ми від неї отримали: можете жити як завгодно і де завгодно.
Ми і не сперечалися. Їздили по орендованих квартирах, на допомогу не надіялись. А через рік після нашої долі вітчим раптово помер. Сім’я довго не могла прийти в себе, а він, схоже, знав, що скоро доведеться в інший світ відправлятися. Перед смертю всі паперові справи вирішив. Будинок він переписав свекрусі, а дітям – по двокімнатній квартирі.
Що стосується бізнесу, то він наказав папери відкрити не раніше, ніж через шість місяців. Сестра Олеся кричала не своїм голосом, коли дізналася, що моєму чоловікові теж належала квартира. Але за документами – житло наше. Жили ми спокійно перші три місяці. А потім прийшла свекруха.
– Так. Забирайте до себе стару, – заявила вона.
– Кого? – щиро здивувався Ян.
– Кого-кого, свекруху мою. Все життя її ненавиділа. Тепер їй ще й памперси одягай …
Олеся і Кирило відмовилися доглядати за бабусею, яка не могла більше ходити після інсульту.
– Тобі від тата квартира дісталася, давай відпрацьовуй. – говорив брат Кирило.
Ми з чоловіком Ірину Олегівну в біді вирішили не залишати, забрали жити до себе, поспілкувалися. Вона жінка весела, виявилося, товариська. Одного разу зізналася, що для її сина мій Ян завжди був як рідний.
– Невістка сильно розпестила Олесю і Кирила. – скаржилася бабуся. А внуки нею навіть не цікавилися.
На подив Ірина Олегівна примудрялася не те, що самостійно справлятися з побутом, а й допомагати мені, наприклад, з приготуванням їжі. А через кілька місяців стало відомо, що весь бізнес вітчима перейшов саме до Ірини Олегівни.
– Бабуся буде жити у мене. – сказала Олеся.
– Ні, у мене! – посперечався Кирило.
– А з чого ви взяли, що я хочу їхати від Яна? Мені з ним дуже комфортно!
Ірина Олегівна від нас нікуди не поїхала, і бізнес потихеньку почав переходити моєму чоловікові. Свекруха і Олеся, звичайно, намагалися відсудити у Яна спадок, але безрезультатно. Все, що їм дісталося від батька, благополучно потихеньку зникало.
Кирило потрапив в якусь історію, довелося продати квартиру. Повернувся жити до матері. Олеся вийшла заміж, народила дитину, через пів року розлучилася. Віддала дитину матері, а сама намагається влаштувати особисте життя.
Ірина Олегівна померла, а ми з чоловіком, розбираючи її особисті речі, знайшли лист вітчима: «Мама, якщо раптом мене не стане, я прошу тебе пожити у Яна. Він нам не рідний, але найвідповідальніший і найдобріший з дітей. Щиро у тебе прошу вибачення, що не виховав такими ж Олесю і Кирила».
А що ви думаєте про цю ситуацію?
