Ольга Михайлівна вважає, що пишатися дочкою їй не доводиться: Світлана ніяких особливих висот на життєвій ниві не досягла

– А я прийняла рішення: як буду зовсім старою, піду в будинок для людей похилого віку! – міркує з подругами шістдесятилітня Ольга Михайлівна.

– Ну, звичайно, не в державну богадільню! Слава Богу, вибір зараз є. Знайду який-небудь пансіонат кращий, щоб відхід був, харчування хороше, умови проживання прийнятні, в окремих номерах, в крайньому разі, з однією сусідкою … Я по телевізору бачила такі! Там добре, за тобою дивляться, прибирають, гуляти водять! .. І компанію для спілкування можна знайти завжди – краса, одним словом!

– Хм. А ти потягнеш такий пансіонат? Ціни дивилася на ці послуги? – запитують подруги. – Це ж не для звичайних людей таке, а для олігархів. Там пенсією не обійдешся, мабуть.

– Потягну! Квартиру туди віддам! – відповідає Ольга Михайлівна. – Моя квартира все окупить!

Квартира у Ольги Михайлівни дійсно не з дешевих – простора в центральному районі. Квартиру дали в радянські часи її батькові – вченому, фронтовику, потім професору – за видатні заслуги перед Вітчизною. Втім, навіть попри всі ці безсумнівні заслуги, трикімнатну квартиру герою дали б навряд чи, якби у нього не було дружини і двох різностатевих дітей.

Зараз вже ні батьків, ні брата немає на світі, і квартира цілком дісталася Ользі Михайлівні. Вона живе у своїх хоромах одна, і це її цілком влаштовує. У неї всюди ідеальна чистота, порядок, квіти у вазах, в’язані серветки на полірованому серванті, статуетки на поличках – все в будинку влаштовано за її смаком.

– Почекай, а як же Світлана? – здивовано запитують подруги. Світлана – тридцятип’ятирічна дочка Ольги Михайлівни. Відносини у них ніколи не були простими. Ольга Михайлівна вважає, що пишатися дочкою їй не доводиться: Світлана ніяких особливих висот на життєвій ниві не досягла. Живе з двома дітьми від різних шлюбів на орендованій квартирі, працює в школі вчителем і насилу зводить кінці з кінцями. Перебивається, як то кажуть, з хліба на квас. Ні нормальної сім’ї, ні майна, ні грошей.

Власних квадратних метрів у Світлани теж немає, зовсім, жодного, так вже вийшло. І чим далі, тим більше зрозуміло, що навряд чи ця ситуація в найближчому майбутньому якось зміниться. Світлані не тільки квартиру, їй запасні черевики дитині купити непросто. Живе від зарплати до зарплати, прописана у квартирі у матері, діти прописані у своїх батьків.

– А що Світлана? – знизує плечима Ольга Михайлівна. – Я їй що, потрібна сильно? Ні! Вона зараз мені не дзвонить, хоча я ще цілком міцна і на своїх ногах. А якщо допомога потрібна буде, так і зовсім її НЕ докличешся. Нікому я не потрібна. На дочку надії немає, треба самій про себе переживати.

Від матері Світлана пішла в двадцять років, вийшла заміж, і відтоді вирішує свої проблеми сама. А проблем у неї чимало – пологи, розлучення, маленькі діти, кілька років судові розгляди з одним з колишніх чоловіків, пошук роботи і даху над головою. Життя її не балує, але позиція Ольги Михайлівни непохитна: доросла людина повинна виживати самостійно. А раз дочка вийшла заміж – значить, доросла, маленькі дівчатка заміж не виходять. Тим більше вже й дітей не народжують, і не розлучаються, і … в загальному, і так далі.

– Послухай, ну якось не по-людськи так! – кажуть подруги Ользі Михайлівні. – Ти ж зовсім бомжем залишити хочеш на старості років рідну дочку. Та ще й без прописки, ну взагалі! Ти в елітний будинок престарілих за квартиру підеш, а їй куди? На вокзал? А внуки, ти про них подумала?

– Я, чи що, повинна про них думати? – знизує плечима Ольга Михайлівна. – Коли їх народжували, мене не питали, самі були з вусами … Так що і тепер нехай без мене обходяться. Поки онуки маленькі, у них є батьки, які і повинні нести за дітей всю відповідальність. Стануть дорослими – будуть самі дертися! Не гірше інших, руки-ноги є, голови на плечах теж. Нехай заробляють!

Як вважаєте, чи має Ольга Михайлівна моральне право не залишати нікому спадщини? Подумати про себе і влаштувати свою старість найкращим чином? Відносини з дочкою не складаються, жінки дратують одна одну вже зараз, і завжди тільки дратували. У дочки немає ні бажання, ні сил, ні матеріальних можливостей допомагати матері в тридцять п’ять – звідки вони візьмуться в майбутньому? Чи так не можна? Ользі Михайлівні треба б поставитися до дочки по-людськи вже зараз, допомогти як не грошима, так хоч добрим словом – раптом, і дочка тоді буде поводитися по-іншому? Для люблячих матерів діти готові гори звернути, останнє віддати, щоб продовжити щасливі роки життя …Та й загарбати собі спадкову квартиру, пустивши по світу дочку і онуків, неправильно. Ви згодні? Що думаєте?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector