Надворі було страшенно холодно. З неба додолу котилися важкі краплі дощу, а холодний вітер проймав до кісток.
Люся снувала вулицями, навіть не уникаючи тієї сирості. Їй було байдуже. Душа боліла більше, ніж задубілі від морозу руки.
Здавалося, що життя далі не було.
– І куди мені тепер іти?- розгублено подумала жінка і щось у її голові ніби дало лаконічну відповідь: на дачу.
І справді. Діватися було нікуди. Інші варіанти було марно розглядати, тому дівчина пішла у бік вокзалу. Вона купила білет на електричку, що ось-ось мала прибути на станцію, і понуро ввійшла до залу очікувань. Місця там не було. Тільки море незнайомих і дуже галасливих людей.
Люся уже прокручувала в голові образ старенького похиленого будиночка на околиці міста, куди, власне, і прямувала.
Коли транспорт прибув, жінка зайняла місце біля віконця. І, спостерігаючи за грозою з вікна, замислилася над своїм життям. Пригадати довелося все: дитинство, юність, розлучення. Її батьки померли рано. Десь з тієї миті й почалися нещастя у житті дівчини. Вони штовхали її зусібіч один за одним.
А потім Люся зустріла Миколу. Він їй так сподобався, що через кілька місяців зустрічань, дівчина погодилася стати його дружиною.
Юнак виявився амбіційним. Думав постійно про прибуткові схеми. Тож і після одруження запропонував жінці продати батьківський дім і відкрити власний бізнес. Магазинчик з квітами.
Люся погодилася не одразу. Дуже довго вагалася, а тоді таки піддалася на вмовляння.
І дарма.
Не минуло й місяця, як бізнес прогорів.
Вони залишилися з нічим.
Але Миколу це не засмутило. Він казав, що це така сфера і для неї це цілком нормальне явище.
На той час молодята жили у квартирі чоловіка. Точніше в тій, що дісталася йому у спадок від бабусі. Спочатку все йшло доволі непогано, як і у всіх щойно одружених. Але ідилія не проіснувала довго. Згодом пара почала сильно сваритися. Завжди знаходилися причини для розбрату. Так тривало доти, доки Микола одного дня не привів у дім коханку, показавши Люсі на двері.
– Та ти сильно не засмучуйся. Ще знайдеш собі хорошого жениха з квартирою. Усе в тебе буде гаразд.-це було останнє пророцтво колишнього.
Поринувши у спогади, Люся задрімала і ледь не пропустила свою зупинку.
Її будиночок був розташований неподалік від станції, тож бродити не довелося.
Зараз тут було дуже тихо та безлюдно. Рання весна. Ще сніг цілком не розтанув. Що ж людям робити на дачі? Не сезон.
Коли Люся підійшла до власного дому, то спохмурніла ще більше. Від колись розкішного дому у буйному різноцвітті не залишилося майже нічого. Одні розвалини, що ледь трималися купи.
Ключ Люся знайшла швидко. Довелося тільки повозитися із замком. Той геть не хотів її слухатись. Поржавів. Не піддавався.
– Заклинило! І як мені з тобою впоратися.- дівчина вдарила рукою по дверях, ніби це могло якось допомогти.
– Відчиняйся!
– Вам допомогти?
Люся здригнулася, почувши незнайомий хриплий голос. Оглянулася. Побачила старшого чоловіка у порваному лахмітті і зі скуйовдженим волоссям. Напевне, тутешній безхатько.
– Ви як до мого двору зайшли? Хто дозволив!?
– Не кричіть. Я у дім не заходив і не зайду. У мене там тепле містечко за отією стіною є. Туди і вітер не завіває і дощ не потрапляє. Я там буржуйку поставив і час від часу приходжу грітися. Ви тільки не бійтеся. У дім я ніколи не залазив. І поліцію не викликайте. Я піду, якщо попросите. Тільки допоможу вам двері відчинити.
Люся повагалася. Вона боялася незнайомця, але з іншого боку він зовсім не виглядав вороже. Такий собі добрий дідусь.
Чоловік підійшов до дверей. Почаклував над ними трохи і ті все ж відчинилися.
– Ну і холод у домі. Я вам зараз дров трохи принесу. Ваші ж, напевне, відсиріли. у мене теж не так багато, але на декілька годин стане.
Дідусь побіг за будинок, а повернувся вже з купою дров.
– Ось, візьміть.
Люся подякувала і чоловік, як і обіцяв, покинув її подвір’я.
Перед тим, як розпалити у пічці, дім довелося прибрати. Довкола було стільки бруду та павутини, що дівчина терпіти подібного не могла.
Коли з прибиранням було покінчено, Люся взялася за дрова. Виявилося, що сірників у неї не було. Тож і вогнику не буде, а разом з ним – і тепла.
– Напевне, слід піти до сусідів. Знайти когось і позичити.
Тепер залишалося тільки знайти когось.
Дівчина блукала вулицями, йдучи від одного будинку до іншого. Втім, натрапити вдавалося тільки на пусті домівки з темними вікнами.
Аж раптом десь здалеку жінка помітила дим. Напевне, з комина. Потрібно рухатися туди.
На радощах Люся аж крок пришвидшила, але, добігши до місця, знову побачила випадкового гостя, що зранку допоміг їй відчинити двері.
– Ой, а ви тут чого?
– Як чого? Гріюся.
– Зрозуміло.- дівчина повагалася.- Річ у тім, що в мене немає сірників, щоб розпалити вогнище.
Чоловік мовчки простягнув їй пачку сірки.
– А ще я не вмію розпалювати вогнище. Ви могли б помогти мені, бо ззовні стає тільки холодніше.
– Можу, чом би й ні.
– Буду вам дуже вдячна.
Вони йшли пустими темними вулицями. Від дощу ті здавалися ще сірішими.
Спочатку Люся мовчала, а тоді їй раптом спало на думку, що вони з дідусем чимось схожі.
– Мене Люсею звуть. А вас?
– А я Арсен… Арсен Петрович.
– Дуже приємно.
– Мені також.
Здавалося, що чоловік аж зніяковів.
Гість хутко розпалив вогнище і вже через декілька хвилин вони разом грілися біля пічки.
– Дивно, таких хороший і самотній. Цікаво, де його родичі зараз?- промайнуло в голові дівчини.
І доки Люся блукала закутками своїх роздумів, чоловік уже попрямував до виходу.
– Ні-ні, залишайтеся в мене. Я зараз чаю зроблю. У мене й гостинці є. Пиріжки: і солодкі, і не солодкі, які захочете. Влаштуємо власне застілля. Сідайте-сідайте.
Жінка схопилася за чайник.
Арсен Петрович трохи подумав, тоді зняв верхній одяг і присів біля пічки. Він простягнув промерзлі від холоду руки до вогнища і, здається, навіть видихнув з полегшенням.
Люся накрила на стіл, все підсуваючи гостеві їжу.
– Тут вареники з печінкою, тут з картоплею, а ці з варенням. Пригощайтеся. І чай беріть.- промовляла дівчина, а тоді, витримавши паузу, додала.- Можна дещо запитати..? Як ви опинилися без дому? Де зараз ваша рідня?
Арсеній довго відмовчувався, а тоді все ж таки розповів усе, як було. Колись він працював у художній школі. Сам умів малювати, знав усі тонкощі цієї сфери, бо присвятив їх своє життя. Писав статті про це навіть. І методичку власну видав. Потім зустрів дівчину. Вони закохалися і майже одразу одружилися. Дітей у них так і не було. Усе про кар’єру думали. Потім жінка померла, не проживши у шлюбі й 10 років.
Далі Арсену діватися було нікуди. Майже нічого і нікого у нього не було. Вдруге женитися він не хотів, тому вирішив з головою зануритися в мистецтво.
З часом дізнався про племінницю. Вона сама з’явилася в його житті. обіцяла, що доглядатиме, як тільки той погодиться переписати на неї квартиру.
– У юності я ж не думав про старість. Мені хотілося всього й одразу. Я жив тільки тим, що мав, навіть не відаючи, що за спиною потрібно залишати не тільки спогади.
Переписувати майно чоловік відмовився. Тоді хитра племінниця вигадала новий план. Вона запропонувала продати житло, докласти грошей і купити заміський будиночок. Мовляв, будемо жити там удвох. Вона доглядатиме за дядьком і сама дах над головою матиме.
Арсена Петровича така ідея манила. Тільки уявіть, як там пейзажі, яка свобода..Яка краса! ВІн бажав провести старість у власному домі десь на природі, щоб і картини малювати, і чай на подвір’ї пити, і на риболовлю зранку сходити.
Довго не думав.
Погодився.
Квартиру придали швидко. Гроші скинули на карточку племінниці. Вона наполягала. Казала, що там були її заощадження і так буде легше розрахуватися за нову ділянку. Дядько не перечив.
Опісля вони зайшли у кафе. Хотіли відсвяткувати початок нового життя. Замовили різноманітних смаколиків, поїли, погомоніли про своє. А потім племінниця відійшла на хвилинку, так більше ніколи й не повернувшись.
Дядько одразу кинувся до квартири своєї знайомої, але виявилося, що і ту вона вже давно продала. Шукати нахабу було марно.
– Так я й опинився без даху над головою. Я вже давно змирився, але не можу збагнути тільки одного: рідна ж людина була. І як у неї вистачило совісті, так зі мною вчинити? Тепер сную туди та сюди. Шукаю прихисток.
– Печальна історія. Але дуже схожа на мою.
Люся розповіла гостеві про власні втрати та зради.
– І тебе.бачу, життя покидало.
– Але в мене хоча б цей дім є. А у вас нічого.
– Ти про себе думай. Я вже життя прожив. ТИ тільки туди йдеш, а я вже звідти повертаюся.
Люся замислилася, а тоді жваво додала.
– Нехай минуле залишається у минулому. А ви налітайте на пиріжки. Чай уже давно остиг.
Арсен Петрович потягнувся до столу.
– А робота? Маєш якусь?- жуючи, запитав він.
– Та яка робота. Я звільнилася. Думала у квітковому магазині працювати.
– Негоже це. А на кого ти вчилася?
– Педагогічний закінчувала. Вчителька мови та літератури.
– Це добре. Це потрібна професія. Я тобі, до речі, можу помогти. Напишу листа директорці нашого ліцею. Вона моя добра знайома. Прийме тебе, навіть якщо місць не буде. За це не переживай.
– Оце мені щастя в дім прийшло. Дуже вам дякую. І ви, до речі, не йдіть. Залишайтеся в мене. Я вам тут постелю, а сама у спальні ляжу.
– А чого ж відмовлятися від сну в теплі та затишку? Залишуся.
– Та й з пічкою я погано ладнаю. Раптом загасне, то й не знатиму, що робити.
– Добре, з усім допоможу.
Люся взялася стелити гостеві у вітальні, доки той доїдав останній пиріжки
Так минув рік. Люся все ж таки працювала в художньому училищі. З роботою їй, як і обіцяв, допоміг Арсеній Петрович. Зараз у дівчини все налагоджувалося: робота, гроші, дім, повага. Люся нарешті була щасливою. З часом вона купила квартиру, неподалік від місця роботи. А на вихідні приїжджала на дачу.
Тих вихідних вона також зібрала сумки й попрямувала знайомими їй дорогами. Як на душі стало добре, коли жінка побачила будиночок, який зараз знову тонув у буйному різноцвітті.
– Краса..- прошепотіла дівчина й помітила, як з дверей вийшов охайний і посміхнений дідусь. Він розвів руки і кинувся до знайомої.
– Люсю, як я радий тебе бачити. Я тебе чекав, але завтра. Чому ти не сказала, що швидше приїдеш?- Арсен Петрович міцно обнімав дівчину.
– Як тут прекрасно… Як же добре вдома…- тільки посміхнулася Люся.
– Я ось гілля сухе спиляв, виноград підв’язав. Думаю, цьогоріч буде хороший врожай.
– А я ось підпрацьовувала коректором у видавництві одному. Грошей заощадила трохи. Треба нам дах перекрити, бо скоро осінь.. Якщо протикати почне?
В альтанці, яку Арсен збудував власноруч, того дня кожен ділився своїми досягненнями.
За душевним гомонінням і день пронісся непомітно.
– Спати пора.- заклопотано сказав дідусь і підвівсья з місця. А Люся все ніяк не могла відвести від нього погляд. Як же він сильно змінився: такий радісний, доглянутий, праивльний… І все ще такий доброзичливий і щедрий.
Тепер у Арсена була справжня внучка, а у Люсі – дідусь.
– І що, що кров різна, зате душі споріднені. – подумала дівчина, засинаючи під тріск свічки на підвіконні. Тепер їй було спокійно.
Наскільки зворушливою виявилася ця оповідь?
Які історії про безхатьків доводилося чути Вам?
