Одного серпневого ранку моя дочка виходила заміж. Ірина вже була одягнена у весільну сукню, їй зробили макіяж, лише перукар поправляв останні штрихи у зачісці й от-от вона з коханим поїде розписуватись.
Я дивилась на її щасливі блискучі очі, на сукню і мимоволі пригадала власне весілля. Спогади самі сплили перед очима. А минуло вже цілих 22 роки.
22 роки тому молода студентка Олена Ігорівна навчалася на архітектора. Вона спізнювалась на лекцію, бігла коридором, акуратно відчинила двері й помітила, що викладача досі немає, видихнула, зайшла і сіла поруч зі своєю подругою.
– Ти чого спізнюєшся? – холодно промовила Софія.
– Та макіяж робила… – усміхнено відповіла Олена.
Софія на фоні Олени була зовсім негарною. Великий горбатий ніс, худе обличчя, окуляри і якийсь немодний одяг робили її старшою на кілька років. Чи то були комплекси, чи здібності, але дівчина вчилася на відмінно.
А Олена навпаки була найкрасивішою у своїй групі чи навіть на цілому курсі. Струнка талія, довга густа золота коса і ніжне обличчя. Вчилася вона середньо, були хороші оцінки, а бувало і трійки отримувала. Зате кавалерів завжди було вдосталь. Але вона примітила собі лише двох.
Микита – скромний, ввічливий і добрий хлопець. Він не поспішав робити багато перших кроків, скоріше чекав слушного моменту, щоб завоювати Олену. Цим він і не сильно подобався дівчині.
Орест – повна його протилежність. Нахабний, впевнений і самозакоханий. Якось він хотів обійняти дівчину і майже силоміць поцілувати, але це їй сильно не сподобалось і вона його відштовхнула. Після цього образилась і не звертала на нього увагу, а він шукав будь-які способи помиритись.
Тож вона не вважала серйозним ні одного, ні другого.
Якось Орест сидів на обідній перерві й почув розмову двох студенток. Він зрозумів, що мова йшла про якусь ворожку за містом, яка вміла передбачати майбутнє і багато іншого. Власне одна дівчина вчора від неї повернулася і бурхливо розповідала про власні враження. Хлопцю здалося, що це гарний шанс назавжди завоювати серце Олени. Адже він сильно хотів з нею помиритися і щоб їм не заважав якийсь там Микита.
Тож підслухавши номер телефону ворожки, він записав його у зошиті й того ж дня домовився з нею про зустріч.
– Сідай! Розказуй з чим приїхав до мене і що хочеш почути? – розгнівано сказала ворожка.
– Я закоханий в одну дівчину і хочу, щоб вона стала моєю. Допоможете з цим?
– Ой, не знаю! Ти точно цього хочеш?
– Я доплачу вам! – Орест показав жінці купюру і вона одразу повеселішала і приступила до роботи. – Слухай уважно, спершу вона має приїхати до мене з питанням хто її суджений. Я скажу, що той, хто першим зателефонує їй і це будеш ти. Я дам тобі знак.
План здавався простим. Але скільки прийшлося докласти зусиль, щоб дівчина таки поїхала до ворожки. Оресту вже не терпілося бути разом з красунею.
Настала довгоочікувана мить. Дівчина вийшла від неї. Якийсь знайомий в той самий момент заговорив до Ореста і відволік його. Коли той подзвонив дівчині, то було вже надто пізно.
Микита був в курсі їхньої сварки й сам того не знаючи вибрав найслушніший момент. Йому не терпілось поговорити з дівчиною і він якраз першим подзвонив до неї. Запропонував бути разом і нарешті почути від неї згоду чи відмову. Насправді Олена десь відчувала і чекала на той дзвінок від Микити й сильно зраділа, коли побачила на телефоні його номер. Через пів року вони спланували весілля.
Настав ранок нареченої, молоді мали їхати до РАЦСу і на вінчання. Гості вже чекали на дівчину біля під’їзду, а коханий ще був у дорозі.
Та раптом приїжджає таксі, різко гальмує, а з нього вилітає Орест. Він відштовхує брата нареченої й біжить до їхньої квартири. Відчиняє двері та просить поговорити з Оленою. Вона дозволяє, але каже, щоб всі вийшли з кімнати.
– Ти робиш величезну помилку! Подивись на цього ботана, що ти в ньому знайшла? Ти повинна бути зі мною! Я люблю тебе! Не виходь за нього, благаю!
– Про що ти? Ми кохаємо один одного – усміхнено відповіла наречена.
– Пам’ятаєш, як ти ходила до ворожки? Я це все влаштував, я! Це був жарт! Вона придумала, що перший, хто тобі подзвонить, той – твоя доля. Але це прикра помилка, це мав бути я! Мене відволікли!
– Знаєш, Оресте, я просто тоді зрозуміла, що так буде краще. Ми почали зустрічатись і я побачила в Микиті стільки хороших якостей, які ідеально підходять до сімейного життя. Ми з тобою ніколи не були б щасливими. А тепер іди.
Двері кімнати відчинилися і до них ввійшов наречений. Він сяяв від щастя і лагідно промовив до коханої:
– Сонечко, нам пора їхати…
То це був збіг чи сама доля?
