Останнім часом у мене все валилося з рук. Після розлучення я ніби жила на нервах: робота, діти, школа, гроші, постійні дзвінки й образи.
З чоловіком ми розійшлися два місяці тому. Точніше, він просто пішов до іншої жінки і вирішив, що нове життя в нього буде без мене, без сина і без доньки.
Розлучення було страшне. Зі сварками, криками і приниженням. Я досі не можу спокійно згадувати, як він стояв у коридорі з сумкою і казав:
– Не роби з мене чудовисько. Я теж хочу жити.
А я тоді тільки й відповіла:
– А діти? Їх ти куди подів у своїх планах?
Найважче все це пережив старший син, Олег. Раніше він був спокійний, а після розлучення ніби підмінили дитину. Грубив, зривався, у школі почалися проблеми.
Того дня мені зателефонувала класна керівничка.
– Ларисо, приїдьте, будь ласка. Олег у їдальні зламав стіл.
Я навіть не здивувалася. За цей семестр я вже вчетверте йшла до школи, а директор минулого разу прямо сказав:
– Ще один такий випадок – і будемо ставити питання про відрахування.
У школі мені було соромно й боляче. Олег стояв біля стіни, дивився в підлогу і мовчав. Я спитала:
– Навіщо ти це зробив?
А він різко кинув:
– Відчепись від мене. Це все через тебе.
Оце "через тебе" я чула від нього не вперше. Хоча чудово знала: не я зруйнувала сім’ю. Це його батько побіг будувати "щастя" з іншою, а винною чомусь ставилася я.
Зі школи ми йшли разом. Уже біля будинку я не витримала:
– Олеже, скільки це буде тривати? Я ж тобі не ворог.
Він зупинився, подивився на мене злісно і сказав:
– Якби ти не довела тата, він би не пішов.
Після цих слів він розвернувся і пішов уперед.
Я думала, що він пішов додому. Але коли зайшла в квартиру, його не було. Аліна сиділа в кімнаті, малювала, і спитала:
– Мамо, а Олег де?
І от тоді в мене всередині все обірвалося.
Спочатку я чекала. Потім почала дзвонити. Телефон був поза зоною. Я обдзвонила його друзів, сусідів, навіть хлопця з нашого під’їзду, з яким він іноді гуляв.
– Ні, тьотю Ларисо, я його не бачив, – відповів той.
О сьомій вечора мене вже трусило. Я подзвонила колишньому чоловікові раз, другий, п’ятий. Він не взяв слухавку. Як завжди. Зате коли треба було красиво розповідати всім, який він "люблячий батько", то тут він перший.
Я побігла до дільничного. Ми шукали Олега скрізь, де могли. Я вже не пам’ятала, як дихати. У голові крутилася тільки одна думка: аби був живий.
І тут нарешті озвався Сергій.
– Не істери. Олег у мене, – сказав він таким тоном, ніби зробив мені ласку.
Я аж задихнулась від злості:
– Ти нормальний? Я дитину по всьому району шукаю! Чому ти мовчав?
А він спокійно відповів:
– Я був зайнятий.
Найбільше мене вбило навіть не це. А те, що сина в нього знайшов дільничний. Тобто сам батько не спромігся ні подзвонити, ні написати, ні заспокоїти мене. Просто сидів собі мовчки.
Пізно ввечері він привіз Олега додому. Навіть у квартиру не зайшов толком.
– Я не можу його в себе залишити, – сухо сказав Сергій.
Я не стрималась:
– Звісно. На нове життя син тобі заважає.
Він скривився, розвернувся і пішов.
Олег одразу зачинився у своїй кімнаті. Я сиділа на кухні майже до світанку і не знала, що робити. Було таке відчуття, ніби я втрачаю сина просто на очах, а дістатися до нього не можу.
І тут я згадала його давню мрію. Ще до всього цього він постійно просив собаку. Я тоді все відкладала: то грошей нема, то часу, то квартира маленька. А вранці раптом зрозуміла – або зараз, або вже ніколи.
Я тихо вийшла з дому, поки діти спали. Через годину повернулася з маленьким цуценям на руках. Серце калатало страшенно: а раптом це дурниця, а раптом він тільки ще більше розлютиться.
Я зайшла до Олега в кімнату і тихо сказала:
– Олежику, я знаю, що ти не спиш. Подивись на мене.
Він невдоволено розплющив очі, а тоді завмер.
– Хто це? – тільки й спитав.
Я простягнула йому цуценя.
– Це наш новий друг. І, якщо хочеш, твій.
У ту ж мить малий гавкнув так голосно, що в кімнату прибігла Аліна в піжамі.
– Мамо! Це нам? Справжній? – закричала вона.
Олег обережно взяв цуценя на руки, і я вперше за довгий час побачила в його очах не злість, а сльози.
– Дякую, мамо, – тихо сказав він. – Справді дякую.
Я ледь сама не розплакалася.
Увесь день діти крутилися біля собаки. То він Алініну ляльку потягне під ліжко, то Олегові капці вхопить, то біля миски сяде, ніби хазяїн квартири. У домі вперше за довгий час було чути сміх, а не крики.
Увечері ми сіли вечеряти. Олег сам почав розповідати:
– Мамо, уявляєш, він сусіда обгавкав! А ще мою шкарпетку вкрав!
Аліна сміялася так, що аж кашляла.
Після вечері Олег допоміг мені помити посуд. А тоді раптом зупинився біля дверей кухні і тихо сказав:
– Мамо, вибач мені. Я на тобі зривався. Я знаю, ти не винна.
Я тільки кивнула, бо в горлі стояв клубок.
Відтоді син справді став м’якший. Не ідеальний, не без вибухів, але вже не той злий і чужий хлопчик, яким був після розлучення. А той пес став йому найближчим другом.
З батьком у нього так нічого й не налагодилося. Сергій і далі живе своїм життям, а діти для нього, схоже, десь на останньому місці. І мені від цього досі гірко.
Я рада, що змогла хоч трохи витягнути сина з того болю. Але інколи думаю: невже дитині справді легше дати любов собаки, ніж рідного батька? А ви як вважаєте?
