От коли доньки прийшли мені на поріг удвох і давай життя свою матір учити, то я не знала, чи сміятись мушу, чи вже хлипати. Головне – стоять обоє такі вже поважні і впевнені у своїй правоті. Ну а, як то їхня мама тата залишити могла на схилі літ?
Коли я заміж за Василя виходила, то батьки мої мліли від щастя. Але радість їхня була не за долю дитини, а за себе, бо ж увійшли вони у родинні відносини із такою сім’єю заможною.
Для мене пішли сірі будні сімейного життя, а батьки мої уже не знали куди і посадити новоспечених сватів. Клали їм до ніг небо і лили медами.
А Василь мій можливо і мав до мене які почуття, та не через них одружився, це я вам уже зараз кажу, коли роки минули. Свекри нам одразу і квартиру віддали і авто, і так став мій чоловік вільним від надмірної опіки батьківської і пильного татового ока.
Ми жили ніби й не погано, як про людську думку. Мені заздрили подруги: моєму житлу, автомобілю, вбранню. Та от ніхто не знав, що ж приховувала ота обкладинка яскрава мого життя.
От. як хотів швидко вийти мій Василь з-під опіки батьківської, так він мені і дня не давав прожити, аби не дорікнув тим, що я роблю що не так, як його мама.
І ніби ж хвалить, каже, що добрі котлети я приготувала, їсть із апетитом, а потім так: “Але піди до мами моєї подивись як вона їх готує, то й у тебе будуть смачні”.
Я замолоду намагалась готувати так, як те свекруха робила, вчилась у неї, та де ти зможеш дійти її рівня в очах чоловіка? Одного разу принесла йому млинців свекрушиних, а він мені усе одно сказав, що у мами вони добріші.
І от так в усьому, і по краплині він мені все свою маму у приклад ставив. Гарні я придбала шпалери, та от якби я з його мамою пішла обирати, то вибрала б щось нормальне.
Діти у нас росли, то я чула “а от мама у такому випадку”, мало не щодень. Бо ж де мені було дійти рівня свекрухи, хай навіть дівчатка наші були і охайні, і самостійні, і гарно навчались.
Але мені не було чого жалітись, бо Василь був хорошим чоловіком і сім’я наша ніколи не бідувала. До дітей він справжній тато, то я сама собі не могла зізнатись, що не маю щастя, бо ж усе для нього мала.
Та от рік минав за роком, вже й діти із дому пішли у світ великий, як лишились ми із чоловіком сам на сам у квартирі. Я вийшла на пенсію і раптом зрозуміла, що жити поряд чоловіка вже просто не можу.
— Сьогодні приготуй чогось смачненького, тільки не так як учора. – говорить мені із ранку. – а що ти цілісінький день робила, доки я працював? – чую увечері.
потім ось – вигадав мені списки писати, що і як я маю робити у час його відсутності. Поверниться і буде мені увесь вечір за кожен пункт свого списку читати нотації, бо ж я не впоралась і не робила, як він казав.
Так мене оте життя вже дійняло, що узявши одну торбу і улюбленого кота, пішла я жити до сестри у наш дім батьківський. Для чоловіка, а особливо для доньок моє рішення стало чимось на кшталт грому серед неба ясного.
Бачте, не маю права от так самостійно робити такого ні з ким не порадившись. Дівчата хоч і самі вже мами, але я їх позбавила сім’ї своїм учинком. Повчають, про терпіння мені і про роль жінки у сім’ї говорять.
А от я вважаю, у свої 65 я таки маю право нарешті пожити так, як того бажає моя душенька. Тільки за радість прокинутись і вже з самого ранку не бути нікому нічого винною, за те, що не ходжу в тривозі цілий день в очікуванні чоловіка з роботи, я готова покинути Василя знову і знову.
От скажіть, хіба не маю я право старіти, як того хочу? Мушу й далі тягнути того воза сімейного і терпіти таке ставлення чоловіка тільки тому, що ми із ним 45 років у парі прожили?
