Півень ще не встиг охолонути, а в мене вже руки в пір’ї — і на порозі стоїть Настя, бліда, як стіна. Дивиться не на мене, а кудись мені за плече, ніби там вихід.
— Ну що, — кажу й підсовую миску ближче. — Скубти. Швиденько, бо потім важче буде.
Вона ковтає повітря, ніби в горлі кістка. Пальці тягне до пір’я… і тут різко відсмикує руку, як від гарячого.
— Я… я не можу, — шепоче. І зразу — не скандал, не крик, а сльози, наче вода з тріснутої банки. — Я не можу…
Вона розвертається й біжить у хату, двері ляскають так, що в сіни пил з балки сиплеться. А я стою з тим півнем, як з доказом провини, і думаю: от тобі й помічниця.
Олег одружився рано — двадцять два. Привів її до нас у двір, ще й сам такий щасливий, що аж соромно було йому щось різке сказати. Вона — з міста, струнка, акуратна, волосся завжди зібране, нігті чисті. Викладає дітям скрипку, а коли говорить — ніби рівно по нотах, тихо, без зайвого.
Тільки в нас нотами ситий не будеш. У нас — кури, качки, свиня, корова, город… шістдесят соток. Тут якщо спиш до обіду, то вже не наздоженеш нічого.
Перший тиждень я мовчала. Дивилася, як вона обережно ходить по двору, наче боїться наступити не туди. Як на корову гляне — і відводить очі. Як курка під ноги підскочить — здригається. Я ковтала, бо Олег у хаті — мені не хотілося виносити сварку на люди.
А потім якось не витримала. Він прийшов із роботи, сів їсти, Настя чай собі наливає й знову до кімнати — «вона втомилась».
— Олеже, — кажу, не підвищуючи голосу, але ложка в руці дзвенить об тарілку. — Чого твоя жінка спить, поки я зранку, як наймичка, по двору ганяю?
Він одразу напружився, плечі зійшлися, як у хлопчика, якого ловлять на брехні.
— Мамо… Настя творча людина. Вона інша.
— Інша, — повторила я й глянула на Настю. Вона стояла біля дверей, ніби вже готова втекти. — То хай тоді й живе по-іншому. Бо корова “інше” не їсть і город “інше” не ростить.
Настя тихо прикрила за собою двері. Не грюкнула. Просто — зникла.
І отак воно пішло: я роблю, вона зникає. Я кажу — вона мовчить. Я питаю — вона дивиться кудись у підлогу, ніби там відповідь.
А мені ще й сором. У селі сором — як роса: зранку на всьому. Сусідки глянуть і мовчки посміхнуться: «Ну що, міська?» У Галини невістка — як мотор: і доїть, і сапає, і в полі з чоловіком. А моя — скрипочку дітям, і все.
Я не раз чула їхні вечірні шепоти в кімнаті. Не навмисне — просто стіни в нас тонкі, а ніч тиха.
— Олеже, давай поїдемо, — просила Настя. — Мені тут… погано. Я ніби чужа. Я хочу додому… в місто.
Він відповідав глухо, наче йому соромно:
— Куди ми поїдемо? За що? Тут хоча б дах. Мамо ж не зі зла…
«Не зі зла» — от саме. Не зі зла. Я ж не ворог їй. Я хотіла, щоб вона вміла. Щоб не пропала, якщо життя поверне не туди. Щоб не сиділа на шиї — ні моїй, ні Олеговій.
То я й вирішила: раз не розуміє словами — хай руками відчує. Хай побачить, що тут не “погано”, тут просто треба жити.
Наступного ранку я зайшла до їхньої кімнати й не дала їм спати аж до обіду.
— Вставай, Настю, — сказала рівно. — Роботи багато. Треба курей нагодувати, корову вигнати, город пройти, їсти зварити. А ще в обід поїдемо сіно заготувати. Я сама не встигаю.
Вона сіла в ліжку, волосся розсипалося по плечах, очі — червоні, як після безсонної ночі.
— Добре, — пробурмотіла й натягнула кофту.
Перший день вона мовчала й робила, як могла. Курям зерно сипала так, ніби боялась, що вони її з’їдять. Від корови трималася на відстані витягнутої руки. На городі сапу тримала невпевнено, як чужий інструмент, але копала. Потім сиділа на лавці, дивилася на мозолі й мовчки терла долоню пальцем.
Другий день — те саме. Третій — вона вже не здригалася від кожного “ко-ко”, навіть навчилася ворота зачиняти, щоб качки не розбіглися. Я ловила себе на думці: може, звикне. Може, й правда буде з неї хазяйка.
А потім настав той день із півнем.
Я зарубала його швидко, як завжди. В господарстві немає часу на довгі церемонії. Поклала на стіл, принесла миску, кип’яток. Усе — по порядку.
— Настю, — покликала. — Йди-но сюди. Треба обскубти.
Вона підійшла, наче до вироку. Побачила півня — і весь її “звикну” розсипався в одну секунду. Вона стояла й дивилась на ті лапи, що вже не ворушаться, і губи в неї затремтіли.
— Це… це треба… руками? — спитала так, ніби я пропонувала щось неможливе.
— А чим же, — відповіла я. — Тут не музична школа. Давай.
Вона торкнулась пір’їни — і вмить заплакала. Не так, як плачуть на сварці, а як плачуть, коли всередині щось рветься. Плечі затрусилися, вона закрила рот долонею, ніби боялась, що крик вирветься.
— Я не… я не можу… — прошепотіла й побігла.
Олег тоді був на роботі. Я лишила миску, витерла руки об фартух, зайшла в хату. Настя сиділа на ліжку, притиснувши коліна, як дитина. Я зупинилася на порозі.
— Настю, — сказала я, — тут так живуть. Тут не запитують, можеш чи ні.
Вона підняла на мене очі — мокрі, але вже не безпорадні. Вони були… тверді.
— А я не буду, — тихо сказала вона. — Не буду так жити.
І знову — не скандал, не крик. Тільки слова, від яких у мене в грудях щось холодне опустилося.
Увечері Олег прийшов, ще не роздягнувся, а вже відчув, що в хаті щось не так. Настя стояла біля шафи з сумкою, яку я й не пам’ятала, щоб вона діставала. Вона складала речі рівно, акуратно, ніби робила це не вперше.
— Що сталося? — спитав він.
Вона не повернулася до нього одразу. А коли повернулася — в її обличчі не було сліз. Лише втома, яка не від роботи.
— Я їду, Олеже, — сказала вона. — Я не буду тут… я не буду вбивати й обскубувати. Я не буду. Це не моє.
— Настю, — він зробив крок до неї, — почекай. Мама… вона…
— Вона хоче, щоб я стала як вона, — перебила Настя. — А я не стану. Я можу грати, можу вчити дітей, можу працювати. Але не так. Не тут. Не під чужими правилами.
Він подивився на мене. Не зі злістю — з якоюсь розгубленістю. Наче стояв між двома дверима й не знав, які зачиняться назавжди.
— Мамо… — тільки й сказав.
Я не відповіла. Я стояла коло печі й відчувала, як у мене на руках ще пахне півнем і кип’ятком. Ніби цей запах видавав мене гірше за будь-які слова.
Вони збиралися швидко. Настя застібнула сумку й поставила її біля порогу. Олег довго шукав документи, потім кинув у кишеню телефон, ще раз оглянув кімнату, ніби перевіряв, чи справді це його дім.
— Ми приїдемо… — сказав він уже в сінях, але голос у нього зламався на “при”.
Настя не озирнулася.
Коли хвіртка клацнула, я вийшла на ґанок. Вони йшли до автобусної зупинки — удвох, але між ними була така відстань, ніби кожен ішов сам. Олег ніс одну сумку, Настя — свою, невелику. Вона йшла рівно, не швидко, не бігла. Просто йшла — і не оглядалася.
Я повернулася в двір. Курка підбігла до моїх ніг, заглянула, ніби питала: “Що далі?” Корова в хліві мукнула, нагадуючи, що вечір.
На столі у літній кухні стояла миска з пір’ям — недоторкана. Я взяла її двома руками й винесла надвір. Вітер підхопив кілька пір’їн, і вони полетіли через город, легкі, майже красиві.
Я довго дивилася, як вони сідають на чорну землю. Потім мовчки зняла фартух і повісила його на цвях біля дверей.
