Тоді, коли я познайомився з Соломією вона була вже розлучена. І я теж пів року не жив вже з колишньою дружиною. Ми зустрічались близько 3 місяців і зрозуміли, що створені один для оного. Хочемо створити міцну сім’ю, і варто продумати наші подальші дії.
Я мав двокімнатну квартиру, продав її, а вона готівкою назбирала понад 100 000 гривень. Коли ми склали до купи ці кошти, то вийшла чимала сума.
Ми б купили красиву квартиру з хорошим ремонтом, думали над покупкою машини. Спланувавши усе до деталей, приступили до дій. Знайшли рієлторів, одні продавали мою квартиру, інші займались пошуком нової. Робота кипіла. Ми були дуже щасливі, що зможемо бути разом.
Та якось я підхопив вітрянку, тяжка форма. Лежав у лікарні цілий місяць. Соломія приходила до мене кілька разів, адже нею уже перехворіла. Навіть теща заглянула.
Жінка жила у двокімнатній квартирі сама. А ще у неї був син. Пияк страшний. Він пив не просихаючи, нігде не працював, тому, щоб десь брати гроші на пляшку він здавав одну з кімнат у квартирі матері. А сам в той час жив у кімнатці в гуртожитку.
Мама Соломії на пару зі своїм синочком Андрієм вирішили віддати Соломії квартиру, при умові, що ми виплатимо їм певну суму.
– Коханий, м можемо робити усе те,що й планували. Зробимо ремонт у цій квартирі, будемо шукати автомобіль. Нічого не зміниться.
Мене насторожила ця пропозиція, та що я можу вирішити, коли сам ще лежу у лікарні. Та через декілька днів, мені стало відчутно легше, я здав аналізи і мене відпустили додому. Лікарня знаходилась недалеко біля квартири Соломії. Я зайшов туди по дорозі. Атмосфера там була не дуже приємна. Усюди безлад, якийсь сморід, стіни обдерті та пошарпані, меблі старі. Мама нареченої сиділа тихенько у куточку, майже нічого не говорила.
Я вийшов і зателефонував до Соломії. Ми перекинулись кількома словами. Вона саме йшла додому. Та я вирішив її не чекати, а їхати до свого дому. Ми розмову закінчили, але слухавку я не поклав, забув. Коли приїхав додому, то виклик все ще тривав. Я почув знайомі голоси.
– Мамо, він сказав, що боїться вкладати гроші у нашу квартиру.
– Нехай йому тоді батьки допоможуть, як він свої боїться вкладати, мені що до того.
– Ти не хвилюйся. Якщо треба, можеш повернутись хоч завтра додому. Тут я господиня, а не мій чоловік. Тому я буду вирішувати усе.
І це ще не все. Тоді я почув багато жахливих речей про себе. Мені стало гидко на душі. Я вдячний Богу, що дав мені почути цю розмову, адже я уявити не можу, що б було зі мною.
А ви підслуховували про себе розмови?
