Старенька бабуся кожного року чекала на весну. Для неї цей період був ковтком свіжого повітря, який допомагав впоратися з тягарем на душі. Річ в тім, що рідні не любили жінку і не приховували цього. Вони прямо казали, що вона їм набридла. Онуки нічого не відчували до бабусі, невістка ставилася з байдужістю, а син приїжджав рідко, але поводився, як інші члени родини. З настанням тепла стареньку відправляли в село, де вона жила до пізньої осені.
Цього року весна прийшла рано. На небі сяяло сонечко, а бабуся грілася під його промінням. Вона сиділа на лавці в старому одязі і гумових колошах. Обличчя було змарнілим, особливо на фоні її худоби.
Жінці завжди допомагали добрі сусіди. Вони цікавилися її самопочуттям і попід руку виводили її на п’ятий поверх. Місцеві хлопчаки навіть допомагали старенькій з сумками.
Бабуся продовжувала робити усі справи по дому, незважаючи на свій поважний вік. На ній було і прання, і прибирання, і куховаріння.
– Нічого сидіти без діла цілий день. Якщо живеш тут, то працюй, – заявляла невістка перед тим, як піти на роботу.
Онуки не спілкувалися зі старенькою і змушували її сидіти у своїй кімнаті, коли приходили їхні друзі. Адже вони не хотіли, щоб бабуся соромила їх.
Жінка ніколи не сперечалася і покірно робила те, що їй говорили. Лише вечорами вона гірко плакала у подушку і гадала, за що їй такі випробування.
Родичі зібрали речі старої, викликали їй таксі і відправили на вокзал. З палкою в руці і ганчір’ям в пакеті жінка шкутильгала до перону. Вона присіла на лавку, повз яку проходила.
Приїхав поїзд. Старенька зайшла у вагон і зайняла своє місце. Спочатку вона довго дивилася у вікно, а коли вони рушили, то витягла з сумку зігнуту фотографію. На ній був усміхнений син з дружиною та дітьми. Лише тут вона могла побачити їхні радісні обличчя. Бабуся поцілувала світлину і заховала її назад в сумку.
Потім вона вийшла на своїй станції і попрямувала в село. Добрі люди підвезли її до будинку.
Лише на цьому подвір’ї біля старої хати вона відчувала себе потрібною. Її чекала нескошена трава і старий паркан. Навколо усе здавалося рідним і близьким.
Бабуся народилася в цьому селі, тому воно займало значне місце в її серці. Тут пройшли молоді роки жінки. Тут вона стала дружиною і матір’ю. Тут поховала старшого сина…
Старенька зайшла в дім, відкрила вікна і запалила піч. Вона сіла за стіл і поринула в спогади. Коли кімнатами бігали маленькі діти і лунав щирий сміх. Тоді вона була для них найпотрібнішою і найважливішою людиною на світі.
Скільки щасливих митей бачили ці старі стіни.
Бабуся усміхнулася і насолоджувалася привітною весною.
Наступного ранку жінка більше не прокинулася. На столі було багато фотографій. Серед старих знімків був один свіжий. Той самий, який вона розглядала в поїзді.
Не потрібно забувати про своїх рідних і нехтувати спілкуванням з ними. Адже одного дня ми більше не зможемо їх обійняти чи сказати кілька приємних слів. Робіть це, поки маєте таку можливість і поки не пізно. Любіть всім серцем, цінуйте і поважайте тих, хто дав вам життя.
Як часто ви спілкуєтеся зі своїми рідними і говорите їм приємні слова?
