Пам’ятаю, як мама нарізала м’ясо разом з яйцями для салату на одній дошці, після чого діставала вершкове масло, хліб і починала робити бутерброди. І ви не повірите: це все за допомогою одного ножа. Вона ніколи не використовувала хлорку для дезінфекції в таких випадках, і як би це дивно не звучало, але через це у нас ніхто ніколи не травився. Я завжди брав із собою на обід прості бутерброди, які мама дуже дбайливо складало в простий коричневий папір, який потім наскрізь просочувався маслом або жиром зсередини, але нікому і в голову прийти не могло, що замість такої упаковки можна використовувати якісь новомодні міні холодильники. Попри такі «антисанітарні» умови ніхто з моїх однолітків ніколи не мав проблем з кишківником.
Ми влітку відпочивали біля берега озера, ставка або місцевої річки з усім її сміттям, листям і рибами, а не біля бортика хлорованого басейну. У кожного з нас була пара кедів, і ніхто навіть і подумати не міг про те, щоб купувати супер класні кросівки, всередині яких знаходиться повітряний балон, крокомір, спеціальна світловідбиваюча смужка. А все чому? Одна з головних причин це вартість, за яку можна було б при великому бажанні купити невелику машину. І може це звучить неправдоподібно, але навіть без спеціального взуття ні у кого з нас не було якихось серйозних травм.
Я пам’ятаю той самий ремінь, який був відмінним стимулом заробляти п’ятірки і поводитися нормально, не вередувати. Це називалося дисципліною, яка виховала в нас дійсно хороших людей, що шанують інтереси старших і поважають їхню думку. Наші класи були переповнені, навіть не вміщалися за всіма партами. І попри такий «дикий дискомфорт» кожен мій однокласник навчився писати, всі могли прочитати без заїкання рядок або абзац, і ніхто не залишився недоумкуватим.
Ми ніколи не пропускали гімн України або ранкову молитву і навіть за межами навчального закладу нас могли контролювати заради нашої ж безпеки.
Мені дали переконаність в тому, що перш, ніж піднімати себе над кимось, необхідно домогтися чогось у житті самостійно, без мам і тат. Я навіть і згадати такий момент не можу, щоб я вмирав від нудьги або чекав якоїсь події, аби повеселити себе хоч якось. У мене не було ноутбука, приставки, відео ігор або ж телевізора, на якому можна було вибрати канал на будь-який смак. Ну ось хоч убийте, а я не згадаю ні один момент смутку, туги або нудьги.
Я пам’ятаю, коли кожен з нас переслідував лише одну мету: піднятися на купу каміння або дрібного щебеню (це була уявна гора) і стати царем. Ми бігали по покинутих будівництвах, щоб зібрати цей «будівельний матеріал». Коли ми щось дряпали або розбивали, то мама несла зеленку або йод. Вони хоч і сильно щипали шкіру, але зате забезпечували відмінну дезінфекцію від мікробів. Після того, як вона з усією ласкою і відданістю опрацьовувала наші ранки, вона включала злого начальника і починала вичитувати нас за наше хуліганство, так що крім турботи ми ще й непогано отримували ременем по дупі. А що зараз? Зараз не обійтися без огляду спеціаліста, який обов’язково призначить пропити курс найсильніших антибіотиків. Кривдник, через якого стався цей інцидент, обов’язково буде притягнутий до відповідальності,
Я не пам’ятаю, щоб хтось із моїх знайомих міг сказати, що його родина не благополучна. Як це могло бути відомо? Або з чого це треба було розуміти? Нам не потрібно було відвідувати групову терапію або курс, спрямований на відпрацювання гніву. Не знаю, що такого було з нами не так. Може це уряд постарався, що з народ не помічав соціальної несправедливості і, як підсумок, не скуповував всі антидепресанти і заспокійливі? Хто знає, як нам вдалося вийти з такого складного становища? Передаю привіт всім тим, кому, як і мені, пощастило застати ці чудові часи, а також тим, хто зараз може лише слухати історії про минуле. Ніколи б в житті не проміняв це, а якщо можна, то точно б повторив і не один раз.
А які найяскравіші спогади з вашого дитинства?
