Того вечора Ліда Петрівна поверталася з магазину. А останнім часом біля під’їзду все частіше сидів її малий сусід. Павло вчився у 6 класі, вони з мамою жили поверхом вище.
– Привіт! Ти чого тут один?
– Добрий вечір! Та вийшов подихати повітрям.
– Як у тебе справи? Як школа? – стурбовано спитала сусідка, адже добре знала, що коїться в нього вдома.
– Добре! Сьогодні з математики отримав 10 балів! А ще мене похвалили на уроці біології.
– О, який же ти молодець! Ти часом не голодний? Я напекла млинців, от ходила по молоко з варенням. Ходімо до мене, це дуже смачно!
– Навіть не знаю. Мамі треба сказати.
– Ми ж поруч живемо, все добре! Пішли. – жінка люб’язно попросила хлопця.
Вони піднялися у квартиру Ліди Петрівни. Відчинивши двері, Павло відчув смачний солодкий аромат млинців, що у животі аж забурмотіло.
Павло народися у сім’ї Олени та Дмитра. Пара одружилась після закінчення університету. Через рік з’явився їх улюблений син. Життя було казковим, стільки любові, турботи, щастя.
Якось дуже раптово не стало Дмитра. Хлопчику тоді було 5 років. Олена не тямилася від горя, не розуміла за що їй це. Така молода, а вже вдова.
Жінка була неймовірної вроди, знаки уваги були не тільки на роботі, а й від незнайомців. Та будь-які знайомства її не цікавили. У серці все жила любов до Дмитра.
– Оленко, подумай про своє щастя і виховання сина. Йому потрібен чоловічий приклад. Та і життя з чоловіком забезпеченіше. – якось, сидячи на кухні в Олени, радила їй Ліда Петрівна.
– Ой, не знаю чи зважуся на це знову. Але ви праві. – жінка опустила погляд. – Павлу потрібен батько.
Минув рік. До Олени завзято залицявся Орест, побачив її якось у кафе і не міг не підійти. Їхні стосунки починалися дуже романтично. Квіти, подарунки, ресторани, прогулянки. Серце Олени розтопилося і вона запропонувала йому переїхати до неї.
Чоловік зрадів. Через кілька місяців спільного життя його поведінка стала різко змінюватися. Почалися докори, критика і якесь постійне невдоволення. Не раз Ліда Петрівна, коли поверталась додому, то чула їхні крики у під’їзді.
З того часу і хлопчина став виходити на вулицю, щоб хоча б трохи не чути їхні скандали.
Одного дня, коли Ореста не було вдома Ліда Петрівна зайшла до Олени в гості.
– Ну, розказуй, як ти? – схвильовано спитала та.
– Нормально. А як ваші справи?
– Не будь дурненькою, всі сусіди в курсі ваших сварок. Це не схоже на здорові стосунки. Тоді потрібен справжній чоловік, а не казна-що.
Жінка похилила голову, а потім глянула у вікно.
– Спочатку все було добре. Увага, турбота, компліменти. А зараз… Я не в силі більше це терпіти. Жодні мої слова до нього не доходять.
– От бачиш! Ти сама вже все розумієш. Навіщо сину такий приклад?
– Але ви самі колись радили знайти чоловіка.
– Дитино, я бажаю тобі тільки щастя. Ти мені майже як дочка. Але я не хочу, щоб ти решту життя це терпіла. Ти молода, знайдеш ще достойного чоловіка.
– Я вже не знаю, чи зможу комусь повірити.
– Дай собі час! От побачиш, твоє ще тебе знайде. Не думай про погане.
Минув місяць. Крики у під’їзді лунали практично за розкладом. Павло став постійним гостем у пані Ліди.
– Що ж ти робиш, дівчино? – сумно думала про Олену сусідка.
Один день став доленосним для її рішення.
– Олено Петрівно, Олено Петрівно! – стукав стурбований Павло у двері жінки.
– Що сталося? – перелякано відчинила та.
– Мені погано. Живіт болить. У вас не знайдеться якоїсь таблетки? – хлопець якраз повернувся зі школи, і вже корчився від болю.
– А де Орест? Він ніби мав бути вдома? Я зараз викличу швидку! – вона глянула на годинник і зрозуміла, що Олена ще на роботі.
– Пішов. Сказав, що у нього термінова справа, що само перейде, менше треба чипси їсти. Йому байдуже на мене. Я не люблю чипси! – хлопчик мало не плакав.
Приїхала швидка. Виявилось, що нічого серйозного. Але це дало зрозуміти Олені, що поруч з таким чоловіком точно не варто провести решту життя.
Того вечора у їхній квартирі було тихо. Ліда Петрівна раділа за сусідку.
– Нічого, дівчинко, ти ще будеш щаслива! – думала вона.
Через рік Олена поверталася додому з великим букетом квітів, сусідка побачила її з балкона і помахала рукою.
– Я ж казала! Ти молодець!
– Ой, не знаю, Лідо Петрівно, не знаю!
– Не поспішай, дай людині шанс, може це якраз твоя доля!
На вихідних Павло любив грати футбол у дворі. А тими днями з ним був якийсь незнайомець. Ліда Петрівна пильно дивилася на їхню гру. Було видно, що чоловік багато посміхався, плескав хлопця по плечу. Зі сторони вони виглядали щасливими.
– А ти колись рибалив? – питав у хлопця Артем, копаючи йому м’яч.
– Тато колись возив мене.
– То може ти навіть кращий знавець ніж я! Я лише недавно став захоплюватися риболовлею. Покажеш мені як треба?
– Можна. – усміхнувся Павло.
Раптом задзвонив телефон чоловіка.
– О, це твоя мама. Алло! Добре, зараз будемо! Вона запрошує нас на обід. Зробімо їй приємно, купимо її улюблені цукерки чи якісь тістечка. Що вона любить?
– Заварні тістечка.
– А ти?
– Я теж, а ще білий шоколад. – радів хлопець.
– Чудово! Давай швиденько сходимо в магазин, і до вас?
– Ага!
Минуло кілька місяців. Хлопчик більше не сидів під під’їздом, а його мама з кожним днем ставала все щасливішою.
– Я прийшла попрощатися! – постукала у двері сусідки Олена.
– Їдете відпочивати?
– Ні, ми з Павликом переїжджаємо до Артема. У нього велика квартира. Він зробив мені пропозицію! – вона радісно показала Ліді Петрівні руку з блискучою обручкою.
– О, радість то яка! Але ж ви про мене не забудете? Я так звикла до вас! Буду сумувати! – витирала скупу сльозу жінка.
– Звісно! Це не так далеко. Ви ж знаєте як вас полюбив мій син і ви мені вже як рідна! Обов’язково будемо заходити в гості!
– Добре! Це дуже добре! Щасливо! – раділа Ліда Петрівна проводжаючи щасливу Олену.
Невже Олена і далі терпіла чоловіка, якби не ситуація з сином? Як жінкам вчасно зрозуміти, що поруч не той чоловік?
