Скільки себе пам’ятаю, нас постійно було твоє – мама, я та молодша сестра Іванка. Батька зовсім не пригадую, адже він помер, коли ми були ще зовсім малими. Тільки завдяки фото можу глянути на нього.
Ми жили в селі, тому у мами завжди було багато клопотів по господарстві. Постійно ходила у колгосп, адже працювала там дояркою. Та і біля власної хати було багато праці – тварини, город, сад. Ночами шила для нас з сестрою сукні, щоб всі сусіди нам заздрили. Ми всіляко намагалися допомогти матері, тому часто після школи бігли на поле збирати врожай чи на пасовище за коровою.
Однак по і навчанню я не відставала. Закінчила школу з золотою медаллю, вступила у престижний університет в Києві, ще й на державне місце. Тому рідко приїздила додому. А Іванка одразу після школи вийшла заміж за хлопця з сусіднього села. Потім народила двійняток. Тоді вони всією родиною жили у свекрів.
Скоро я отримала червоний диплом. Гризла граніт науки днями та ночами. Одна престижна фірма запропонувала мені чудову посаду. Там познайомилася зі співробітником Олександром. Признаюся, я закохалася у нього з першого погляду. Та і він часто мене пригощав кавою, після робочого дня проводжав додому. Скоро ми почали зустрічатися, з’їхалися разом. А через декілька місяців вже готувалися до весілля. Помалу збирали на власне гніздечко.
Одного дня до мене зателефонувала мама та сказала, що захворіла. Жалілася, що ліки дорогі та і до найближчої поліклініки треба їхати мінімум годину. Я тоді багато працювала та і це була офісна робота. А Іванка тоді народила вже третю дитину та у неї були свої клопоти.
Мені стало шкода маму тому вирішила, що заберу до себе та буде лікуватися у столиці. Чоловік підтримав цю ідею, адже рідна мати. Наступного дня ми приїхали у село та забрали жінку.
Ми з чоловіком знайшли мамі хорошого лікаря у приватній клініці, купували всі ліки. Весь час вона жила з нами. Мені не шкода, але трішки образливо, що сестра навіть за весь цей час не допомогла нам. Розумію, що грошей у неї нема, але хоча б зателефонувала та втішила стареньку щирими словами.
Мама швидко одужала і ми привезли її додому. Та нас там очікував сюрприз. На порозі нас зустріла сестра з дітьми. Виявилося, що її чоловік знайшов собі кращу жінку, ніж Іванка. Вигнав разом з дітьми з хати, бо хотів, щоб нова дружина жила з ним. Йому було все одно, що моя сестра не має де жити, навіть дітей рідних не пожалів.
– У мене зараз таке скрутне становище, Машо! – бідкається сестра за філіжанкою кави – Хата і так маленька, а нас ось скільки! Ледь ради даю з малими, грошей вистачає хіба на продукти та комунальні послуги. Чоловік на відріз відмовляється аліменти платити. А свекри взагалі кажуть, що то не рідні онуки. Будь ласка, забери маму до себе у місто. Вас двоє, дітей нема. А я роботу знайшла, прибиральницею у місцевий магазин влаштувалася.
Моя мама хоча й одужала, але ходити вже не могла. Та і фізичні навантаження лікар заборонив. А тут корова, город, поле. Та вона ледь сапу тримає у руках. І сестру шкода стало. Бачу, що хата стара, ремонт давно не робили. Та все одно, десь глибоко в серці, мене слова сестри зачепили. Це ж рідна мати.
Через декілька місяців мами не стало. Все-таки хвороба повернулася та поборола її дух. Перед тим, як відійти в інший світ, мама попросила мене залишити хату Іванці. Мовляв, вона сама з дітьми, а в мене тут все вже готово та і гроші є, не треба рідну сестру до нитки оббирати.
Минув місяць з похоронів. Звісно, що ми за все платили з чоловіком зі своєї кишені. Сестра навіть гривні не дала. Постійно жаліється, що діти неслухняні, колишній чоловік грошей не дає та і робота набридла. Одного дня я приїхала додому. Город занедбаний, подвір’я заросло високою травою, у хаті цілий лабіринт з павутиння. Не могла довго там знаходитися. Ні, не через бруд.
Було відчуття, що то не моя домівка. Хоча я пам’ятаю, як виросла тут, як гралася у саду з сусідськими дівчатами, але не відчувала більше того тепла та затишку. А сестра постійно мені нагадує “коли документи на хату всі там підпишеш?”.
Останні слова мами засіли глибоко у моїй голові. Не можу спокійно спати. Чому вона вирішила так вчинити? Це ж я її доглядала, купувала ліки та просто була поруч. Іванка могла днями не телефонувати, коли старенька хворіла. Я вагітна первістком, скоро буду йти у декретну відпустку. Так нехай не мені половина хати б дісталася. А онуку, якого мама, на жаль, не побачила…
На вашу думку, рідна мати правильно вчинила?
