Сьогодні довелося все-таки вийти з дому. Повинен був колегу на станції зустріти. Йду підземним переходом, як раптом бачу дівчину з коляскою. Так уже бідолашна з нею мучиться. Не може по сходах витягти. Туди-сюди і знову туди-сюди, а толку з того ніякого. Тільки дитя всередині з одного боку в інший кидається. Жаль мені стало обох. Так хочеться помогти, але знаю, що спина у мене хвора. Собі ж гірше зроблю. Втім, так доброту душевну проявити кортить.
Підбігаю.
Хапаю коляску.
Думаю собі: “це ж немовля. Скільки воно там може важити?”
Тож хапаю те дитя і давай вгору підійматися. Спочатку наче все гаразд, а тоді як заскрипить спина. Все. Приїхали. Розумію, що зараз або хребет розсиплеться, або пупок розв’яжеться. Що вдіяти, не знаю. Не кину коляску посеред дороги, мовляв, а далі якось самі – я на першу сходинку підняв.
Важкий хлопчик виявився. А так і не подумаєш. Сидить такий кумедний. Посміхається. Очима блимає. Ще не вистачало, аби він руками розвів і сказав: “Що, дядьку, дуже важко? Так ніхто не просив з чужим немовлям помагати.’
Тягну ту коляску вгору, аж очі мені на лоба лізуть, а жінка щось позаду кричить.
– Не відволікайте!- гукаю у відповідь і продовжую нелегку сізіфову працю.
“Тільки б добігти. Аби дитя не впустити й самому не розпластатися на цих сходах”: повторюю собі подумки.
Все. Нарешті. Місію виконано.
Я ступив на останню сходинку і нарешті опустив коляску.
– Фух, що ж ти важкенький такий, га?- посміюся захекано дитині.
Мене ледь наздоганяє мати. Уся червона, розтріпана. Втомилася, напевне, більше, ніж я. Чи, може, подумала, що я вкрасти малюка надумав. Ну нехай. Я свою справу зробив.
– Ой, дуже вам дякуємо. Я й не знаю, що робила б без Вас.
– Та ну, що ви..- зашарівся я.
– Я ж оце бігла за вами… Не могла наздогнати. Хотіла сказати, що внизу у сумці був мішок картоплі. Вам не важко підіймати було?
Я нервово посміхнувся.
“Еге ж, не дуже важко. У мене ледь очі не повилазили. Я думав, це дитина така важка. А справді, що ще возити у колясці. НІ, аж ніяк не памперси з іграшками. Картоплю! Саме те! Звичайно ж, я страшенно втомився. У мене ще й спина хвора”- пролетіло в моїй голові.
– Ні, все гаразд. Навіть не відчув.- відповів у реальності.
А тоді зібрав останні сили в кулак і з хрускотом у хребті почалапав своєю дорогою.
Ледь відійшов від такої пригоди.
Владнав справи. Повертаюся додому.
Дорогу з переходом вирішив оминути. Ще одного прояву благородності точно не переживу.
І все б нічого. Я навіть видами милуватися почав: сніжок опускається додолу, все довкола іскриться та виблискує, ні душі збоку – краса.
Аж раптом нізвідки з’являється старезна бабуся. Ледь ноги пересуває.
Я скривився. Не до добра це.
Пришвидшив ходу.
А вона, наче мене й чатувала. Все вичікувала, щоб погукати.
– Синку! Чуєш!?
Спочатку хотів вдати, що не почув. Ішов далі.
– Допоможи, будь ласка! Тут так слизько. Я сама не перейду! Синку!
Щедрість моєї душі таки не має меж. Жаль стало бабусі.
Оглянувся. Бачу, що й справді справи кепські.
Змінив траєкторію руху. Йду назустріч старенькій. А сам поглядаю, чи бува, не заховала десь пакет з картоплею. Наче все гаразд. Подаю їй руку і ми сповільнюємося до мінімальної швидкості, яка тільки існує у світі.
Ледь здолали кілька метрів і бачу компанію молодиків. Усі такі статні, високі, натреновані. Спортсмени, напевне. Вил у них точно куди більше, ніж у мене. Та й спини здорові.
– Агов, хлопці!- кричу їм у слід.
Ті озираються.
– Ану швиденько допомогли бабусі перейти, бо тут слизько. Вас он скільки. Для вас це раз плюнути!
Молодики стали жвавішими. Підійшли до нас. Забрали у мене бабусю. Стали дружненько в коло і, піднявши бабцю за хиленькі ручки, понесли через дорогу.
Я тільки розсміявся. Така кумедна картина. вони ж удвічі більші за неї. І куди сильніші. Їм ця бабуся, мов пушинка.
– Ви, бабуню, ногами не дриґайте. Ми вам і так несемо.- почулося здалеку.
Я ще більше зареготав.
– Ви там обережно. З вами жінка, а не штанка якась!- закричав їм наостанок.
Але ті мене вже не чули. Уже давно перенесли бабуню, ставши й мені в пригоді.
Я ж продовжив свою пішу ходу додому. Стільки всього за один ранок. Вирішив для себе, що допомагати людям – це благородне діло… Але перед тим все-таки краще уточнити, чи не тримають вони при собі мішок картоплі.
Які емоції у Вас викликала ця історія?
А Вам доводилося допомагати іншим ціною власного комфорту?
