Пішов сьогодні одного чоловічка на станцію зустрічати, йду по підземному переходу, дивлюся, – попереду мамуська з коляскою по сходах піднімається. І так вона надривно цю коляску по сходах за собою тягне, що сил дивитися вже не маю. Та й сил помогти ніяк не знайду

Сьогодні довелося все-таки вийти з дому. Повинен був колегу на станції зустріти. Йду підземним переходом, як раптом бачу дівчину з коляскою. Так уже бідолашна з нею мучиться. Не може по сходах витягти. Туди-сюди і знову туди-сюди, а толку з того ніякого. Тільки дитя всередині з одного боку в інший кидається. Жаль мені стало обох. Так хочеться помогти, але знаю, що спина у мене хвора. Собі ж гірше зроблю. Втім, так доброту душевну проявити кортить.

Підбігаю.

Хапаю коляску.

Думаю собі: “це ж немовля. Скільки воно там може важити?”

Тож хапаю те дитя і давай вгору підійматися. Спочатку наче все гаразд, а тоді як заскрипить спина. Все. Приїхали. Розумію, що зараз або хребет розсиплеться, або пупок розв’яжеться. Що вдіяти, не знаю. Не кину коляску посеред дороги, мовляв, а далі якось самі – я на першу сходинку підняв. 

Важкий хлопчик виявився. А так і не подумаєш. Сидить такий кумедний. Посміхається. Очима блимає. Ще не вистачало, аби він руками розвів і сказав: “Що, дядьку, дуже важко? Так ніхто не просив з чужим немовлям помагати.’

Тягну ту коляску вгору, аж очі мені на лоба лізуть, а жінка щось позаду кричить. 

– Не відволікайте!- гукаю у відповідь і продовжую нелегку сізіфову працю.

“Тільки б добігти. Аби дитя не впустити й самому не розпластатися на цих сходах”: повторюю собі подумки.

Все. Нарешті. Місію виконано.

Я ступив на останню сходинку і нарешті опустив коляску. 

– Фух, що ж ти важкенький такий, га?- посміюся захекано дитині.

Мене ледь наздоганяє мати. Уся червона, розтріпана. Втомилася, напевне, більше, ніж я. Чи, може, подумала, що я вкрасти малюка надумав. Ну нехай. Я свою справу зробив.

– Ой, дуже вам дякуємо. Я й не знаю, що робила б без Вас.

 – Та ну, що ви..- зашарівся я.

– Я ж оце бігла за вами… Не могла наздогнати. Хотіла сказати, що внизу у сумці був  мішок картоплі. Вам не важко підіймати було?

Я нервово посміхнувся.

“Еге ж, не дуже важко. У мене ледь очі не повилазили. Я думав, це дитина така важка. А справді, що ще возити у колясці. НІ, аж ніяк не памперси з іграшками. Картоплю! Саме те! Звичайно ж, я страшенно втомився. У мене ще й спина хвора”- пролетіло в моїй голові.

– Ні, все гаразд. Навіть не відчув.- відповів у реальності.

А тоді зібрав останні сили в кулак і з хрускотом у хребті почалапав своєю дорогою.

Ледь відійшов від такої пригоди.

Владнав справи. Повертаюся додому. 

Дорогу з переходом вирішив оминути. Ще одного прояву благородності точно не переживу. 

І все б нічого. Я навіть видами милуватися почав: сніжок опускається додолу, все довкола іскриться та виблискує, ні душі збоку – краса. 

Аж раптом нізвідки з’являється старезна бабуся. Ледь ноги пересуває. 

Я скривився. Не до добра це. 

Пришвидшив ходу.

А вона, наче мене й чатувала. Все вичікувала, щоб погукати.

– Синку! Чуєш!?

Спочатку хотів вдати, що не почув. Ішов далі.

 – Допоможи, будь ласка! Тут так слизько. Я сама не перейду! Синку!

Щедрість моєї душі таки не має меж. Жаль стало бабусі.

Оглянувся. Бачу, що й справді справи кепські. 

Змінив траєкторію руху. Йду назустріч старенькій. А сам поглядаю, чи бува, не заховала десь пакет з картоплею. Наче все гаразд. Подаю їй руку і ми сповільнюємося до мінімальної швидкості, яка тільки існує у світі. 

Ледь здолали кілька метрів і бачу компанію молодиків. Усі такі статні, високі, натреновані. Спортсмени, напевне. Вил у них точно куди більше, ніж у мене. Та й спини здорові.

– Агов, хлопці!- кричу їм у слід. 

Ті озираються. 

– Ану швиденько допомогли бабусі перейти, бо тут слизько. Вас он скільки. Для вас це раз плюнути!

Молодики стали жвавішими. Підійшли до нас. Забрали у мене бабусю. Стали дружненько в коло і, піднявши бабцю за хиленькі ручки, понесли через дорогу. 

Я тільки розсміявся. Така кумедна картина. вони ж удвічі більші за неї. І куди сильніші. Їм ця бабуся, мов пушинка. 

– Ви, бабуню, ногами не дриґайте. Ми вам і так несемо.- почулося здалеку.

Я ще більше зареготав.

 – Ви там обережно. З вами жінка, а не штанка якась!- закричав їм наостанок. 

Але ті мене вже не чули. Уже давно перенесли бабуню, ставши й мені в пригоді.

Я ж продовжив свою пішу ходу додому. Стільки всього за один ранок. Вирішив для себе, що допомагати людям – це благородне діло… Але перед тим все-таки краще уточнити, чи не тримають вони при собі мішок картоплі. 

Які емоції у Вас викликала ця історія?

А Вам доводилося допомагати іншим ціною власного комфорту?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector