Кілька років тому з моїм батьком трапилася дуже цікава історія. Тепер ми переповідаємо її іншим і можемо говорити про це так просто, тоді ж перелякалися не на жарт.
Із самого ранку 31 грудня, перед довгоочікуваним святом Нового року, мама традиційно взялася за приготування вечері. На кухні все кипіло та смажилося. Ненька нарізала овочі, фрукти, маринувала м’ясо і пекла картоплю. У такому темпі вже до обіду половина страв була готова. Але журитися причин не було. Матінка тільки похапцем все це ховала від нас, щоб ми не почали частуватися швидше, ніж потрібно було.
Жінка дістала з холодильника скляну банку майонезу і заходилася його відкривати. Крутила-крутила, аж доки та не вислизнула з її рук і не розлетілася по підлозі на сотні дрібних шматочків. Спочатку мама глянула на розлитий майонез, а тоді на батька. Усе й без слів було зрозуміло. Чоловік зібрався і пішов у магазин.
Тато, до речі, довго не думав. В гості приїхала вся рідня. А він, до слова, не всіх любив. Тож швиденько одягнувся і чкурнув з дому.
Так минула одна година, тоді дві… Три… А батько все ніяк не повертався.
– Напевне, у гаражі своєму загуляв. З товаришами зустрівся – і все. Ну нехай і святкує там.- обурювалася ненька, розмахуючи руками.
Втім, татко не повернувся і через тиждень. Ми тоді не на жарт перелякалися. Разом обійшли всіх сусідів, побували у славнозвісному гаражі, пройшлися вулицями, навіть у сусіднє село заглянули. Його ніде не було. Потім довелося обдзвонити морги та лікарні. Мама тільки плакала постійно. Усі довкола нам співчували, а ми з братом не могли збагнути, що коїться.
Так минуло два місяці. І досі ніяких новин.
Наступне календарне свято… Це 8 березня було, здається… Ніхто з нашої родини святкувати навіть не хотів. У будинку був траур за батьком, який, цілком імовірно, міг бути ще живим. Або ні. Ніхто того не знав.
Ми тоді просто повечеряли і кожен зайнявся своїми справами.
Нічого дивного.
Як раптом до квартири зайшов наш тато.
Спочатку ми мовчки дивилися одне на одного. Тоді ми з братом кинулися йому в обійми, а мама тільки ображено кинула:
– Так довго шукав майонез?
Батьки не розмовляли після того ще довго. А потім просто зробили вигляд, що нічого не було. І як дорослим це вдається?
Ми з братом теж не лізли. Правда нас тоді мало цікавила. Але вона все ж таки сама відкрилася мені зовсім випадково. Коли я до університету вступила.
Якось біля мене сів симпатичний хлопець. Але коли викладач назвала моє прізвище, він глянув на мене таким здивованим поглядом.
– Козаченко? Тато твій Іван?
– Так, я. А що?
– Так він з моєю мамою жив. Правда не дуже довго. Місяців зо два, а тоді пішов.
Що ж, таткова новорічна пригода виявилася дуже простою та напрочуд типовою: дорогою до магазину він зустрів свою знайому. Та й запросила його по старій дружбі з нею відсвяткувати. Чоловік, ясна річ, погодився. Тоді почалися задушевні розмови й татко з горя напився так, що протверезів Бог знає коли. Потім йому було соромно за такий вчинок перед нами. Вирішив вдати, що пропав. Аби ми пошукали трохи. Цей цирк тривав два місяці, а потім знайома його вигнала. Так він і повернувся додому.
Кумедно, правда?
Як ставитеся до вчинку чоловіка?
Змогли б Ви прийняти його назад, дізнавшись усю правду?
