Зараз мені 59 років. З чоловіком я розлучилася ще 15 років тому. З того часу у мене не було жодних стосунків. Та нещодавно я познайомилася з один кавалером, який одразу запропонував мені разом з’їхатися. Я погодилася, адже чоловік був порядним та правильним. Запросила його до себе, адже у власному домі мені буде значно комфортніше.
Перший час усе було гаразд, але згодом почалися перші труднощі. Я допізна залишалася на роботі, а мій співмешканець тим часом мав вільний графік. Через дефіцит часу я готувала і прибирала лише на вихідних.
Однак після роботи на мене чекала одна картина: порожній холодильник і гора брудного посуду. Я намагалася зробити зауваження чоловікові, але його лише ображали мої слова. Вирішила просто мовчати.
Одного разу я попросила допомогти мені з прибиранням, бо часу зовсім не вистачало. Натомість він відмовився, мовляв, не чоловіча це справа. Для справедливості варто сказати, що якось він все ж вирішив навести в домі лад. Та чисто було лише на видних місцях, а за диваном і на дальніх полках – бруд і пил.
Хтось може дорікати мені, що я занадто багато вимагаю і придираюся до дрібниць. Але я думаю інакше. Хіба потрібні мені ці зайві клопоти? Тут прибери, там приготуй, те подай, а інше помий. Я не наймалася домогосподаркою. У такому разі краще жити самій.
Коли мій терпець увірвався, я сказала все, що думаю. А натомість чоловік сказав мені, що він не збирається нічого робити, бо він у цьому домі гість, а не господар. Звичайно, що я не стала терпіти такі стосунки.
Ці два тижні досвіду дали мені зрозуміти, що до кінця життя мені більше ніхто не потрібен.
А на вашу думку, як повинні бути організовані сімейні обов’язки?
