Після розлучення з чоловіком Наталя вирішила всиновити дитину. Їй більше не хотілося жодних стосунків, але душевного тепла в житті не вистачало. Це й наштовхнуло її на відважний крок.
Жінка підготувала необхідні документи і вирушила на пошуки карапуза, якому було б від трьох до п’яти років. До немовляти вона не була готова.
Через клопоти й хвилювання Наталя навіть не помітила, що надворі прийшла весна і все навкруги цвіло і пахло. Вона сиділа в трамваї й думала про своє майбутнє щастя. Про омріяного сина, якому подарує усю свою любов і турботу. І ось потрібна зупинка, яка так і називається “Дитбудинок”.
Жінка вийшла з громадського транспорту і побачила перед собою обшарпаний будинок з обдертою штукатуркою. Вона зайшла всередину, а ввічливий охоронець провів її в кабінет директриси.
За старим столом сиділа зріла неохайна жінка. На ній був вичовганий светр, який зовсім не пасував до її втомлених очей. Можна було одразу розуміти, що вона не отримує задоволення від своєї роботі і, мабуть, від життя загалом. Розмова у них була короткою, адже всі деталі вже обговорили під час телефонної розмови.
– То йдемо вибирати? – запитала директриса і підвелася зі свого місця.
Наталка покірно пішла за нею. Поки вони прямували темним коридором жінка промовила через плече:
– Нам потрібно в ігрову кімнату, бо саме там зараз заняття у молодшої групи.
Вони підійшли до дверей. Директриса відчинила їх і жінки зайшли всередину.
На підлозі гралося з п’ятнадцять дітлахів. За столом сиділа вихователька, яка встигала щось писати і слідкувати за порядком.
Малеча одразу кинулася до гостей, які зайшли. Вони обнімали директрису та Наталку, викрикуючи:
– Це моя мама!
– Ні, моя!
– Та це точно по мене прийшли!
– Мене, мене заберіть!
Тим часом директриса почала тихо розповідати про кожну дитину. Наталю слухала і розгублено кліпала очима. Вона розуміла, що брати потрібно…всіх.
Раптом вона побачила, що біля вікна сидів самотній хлопчик. Жінка підійшла до нього і погладила його по голові. Він обернувся і Наталя поглянула на його косі очі незрозумілого забарвлення, широкий ніс і гострі вилиці. Зовсім не так вона уявляла свого сина, а хлопець, щоб підтвердити цю думку, сказав:
– Ви ж мене і так не візьмете.
Хоча в його погляді читалося протилежне.
– Чому ти так думаєш? – поцікавилася Наталя.
– Бо я бешкетник і часто хворію. А ще в мене є маленька сестра Неля. Я до неї навідуюся кожного дня, щоб не забула свого брата Вітьку. І без неї я нікуди не піду.
Раптом у хлопця з носа полилися соплі, які він одразу витер рукавом.
Наталя зрозуміла, що саме цих двох їй не вистачало для щастя…
А ви б наважилися взяти дитину з дитячого будинку?
