Я прокинулася від того, що почула, як під вікнами моєї хати хтось бродить, перевертаючи увесь мотлох на моєму подвір’ї. Я вскочила на рівні ноги і вже думала, кого кликати на допомогу.
Я живу сама, в будинку лише тільки мій маленький синочок – довелося брати до рук важку пательню і захищатися від небажаних нічних гостей.
Моє серце мало не випало з грудей, коли я вийшла на подвір’я.
– Наталко, це ж я. Ти чого пательню винесла?
Переді мною стояла знайома постать.
– Павло, це ти?! Ти зовсім з глузду з’їхав? Вночі приперся до моєї хати? Всі клепки пропив?
– Та чого ти так? Я просто в гості зайшов. Хотів подякувати тобі за порятунок, – винувато відповів сусід.
– Вдень не здогадався прийти? Думаєш, якщо жінка самотня, то не соромно до неї по ночах лазити? Йди геть, аби я тебе тут більше не бачила.
Я повернулася до хати і сіла на ліжко. Від злості і обурення мене аж трусило. Не могла повірити, що комусь дала привід думати, що я така жінка, з якою можна лише під покровом місяця зустрічатися. Який сором!
А я того нахабу ще й від смерті врятувала. Нещодавно повертаюся з роботи, а мороз такий, що шиби усі в хатах позамерзали. Бачу біля воріт сусідського будинку хтось сидить на лавочці. Придивляюся уважніше – а то Павло, ще й п’яний, як чіп.
Шкода мені його стало, допомогла підвестися і завела до його матері. Старша жінка була приголомшена, коли побачила синочка в такому вигляді, без перестанку дякувала мені, що не залишила сусіда помирати на такому холоді.
Ото тепер мене той сусід переслідує постійно. То під магазином перестріне, то біля церкви на мене чекає, а тепер от надумав вночі під вікна припертися.
Ледве заснула, бо ніяк не могла заспокоїтися. Невже всі й справді вважають мене якоюсь гулякою? Звісно, в юності я помилилася у виборі чоловіка, але це ж не привід мене засуджувати?
10 років тому до нашого села приїхала будівельна бригада. Молоді юнаки займалися будівництвом нової школи для місцевих дітлахів. От і закохалася я в одного бригадира. Він закрутив мені голову так, що я вже нікого навколо не помічала і нічого не чула. Провела із ним ніч. Вірила, що він серйозний і надійний, сподівалася, що до міста мене забере. А вже наступного ранку дізналася про те, що будівельники закінчили усі свої справи і повернулися до міста.
Використав мене мій Микола. Я цілий місяць ридала в подушку, поки не відчула, що вагітна. Навіть не сумнівалася – вирішила народити дитинку і жодного разу про це не пошкодувала. Мій Іванко – найкращий синочок у світі, хоч без батька тяжко йому живеться.
Але що вдієш, якщо в селі, крім таких п’яниць, як Павло, немає нікого?
Хоч мені сусід ніколи не подобався, але я його не засуджувала, бо знала, що доля до нього не була надто прихильною. Він, бідолаха, закохався у дівчину, яку, як і мене, покинув чоловік, як тільки та дізналася, що вагітна. Павло не розгубився і покликав кохану заміж, обіцяв, що прийме дитину і виховуватиме її, наче рідну.
Вже діло до весілля йшло, але тільки на горизонті замайоріла постать колишнього хлопця Іванки, який передумав кидати вагітну дівчину, вона й вирішила, що повернеться до нього.
Відтоді Павло й почав пити. Мабуть, хотів горе своє в пляшці горілки втопити. Але хіба ж це комусь колись помогло?
Хто зна, якби не Іванко, що було б зі мною. Як не крути, та без кохання тяжко в світі жити. Ніхто тобі ласкавого слова не скаже, не пригорне до себе.
Хотіла я вірити, що вже звиклася зі своєю самотністю, але варто було подивитися якийсь романтичний фільм, як я вже заливалася слізьми, бо розуміла, що мені про такі події в житті хіба тільки мріяти.
Навесні ставало трішки веселіше. Я мала змогу частіше навідуватися до райцентру: продавала на базарі насіння. Грошенят навіть назбирала, щоб зачіску собі зробити.
– Синочку, я сьогодні їду, тож ти після школи до бабусі підеш, добре?
– Добре, мамо.
З сумками мені брат допоміг, але як впоратися з таким тягарем у місті – гадки не мала. Від вокзалу до ринку ще їхати і їхати.
Заледве допленталася до автобуса, але зустрілася очима з таксистом, який запропонував:
– Як така гарна пані на автобусі поїде? Та ще й з такими сумками? Сідайте на таксі, довезу з вітерцем.
Він так на мене дивився, що я не могла відмовити, хоч ніколи собі не дозволяла раніше так розкошувати.
– Добре, але допоможіть мені, будь ласка, сумки дуже важкі.
За кілька хвилин доїхала до ринку в комфорті і з приємною компанією. Сашко, таксист, мені одразу сподобався: такий симпатичний, розумний, веселий, а головне вихований і пристойний. Не те, що мій нічний гість
– Як усе продаси, то приходь на зупинку через дорогу, підкину тебе до вокзалу.
– Щиро дякую, – я аж розцвіла.
– Зачекай хвилинку, – сказав мій новий знайомий, – накинь кілька гривень, бо мало собі спину не зірвав, допомагаючи тобі з сумками.
Я доплатила. Довелося попрощатися з грошима, які я залишила собі для того, щоб пообідати в їдальні, яка знаходилася неподалік базару.
Добре, що того дня я швидко все продала і чимдуж помчала на автобусну зупинку, де на мене вже чекав Сашко.
– Щось ти довго, подруго. Мій робочий день завершився, але до автобусу тебе підкину, якщо ти погодишся піти зі мною в ресторан. Мабуть, зголодніла?
Я не могла повірити, що такий красень кличе мене, звичайну жінку, на вечерю, тому одразу ж погодилася.
Коли ми зайшли в заклад, я навіть не знала, як себе поводити. Мене ніхто й ніколи не запрошував в ресторан. Сашко замовив купу всього смачного, тож я насолоджувалася кожною хвилиною.
Я мало не розчинилася у всій цій атмосфері, але вчасно побачила, що мені пора було збиратися на автобус:
– Сашко, мені вже час.
– Так, звісно. Я забув гроші в машині, зачекай хвилинку, я зараз повернуся.
Я не могла пригадати, коли востаннє відчувала себе такою щасливою і безтурботною. Сиділа спокійно і спостерігала за парою, яка танцювала під повільну романтичну музику. Моя уява вже малювала мені картину, як Сашко повертається з грошима і запрошує мене на танок. Все, як у тих фільмах, які я дивилася холодними зимовими вечорами.
Повернув мене до реальності офіціант, який підійшов і сказав:
– Розраховуватиметесь карткою чи готівкою?
– Я не знаю, зараз Сашко повернеться і заплатить за вечерю, – розгублено відповіла я.
– Ваш кавалер поїхав кілька хвилин тому.
– Що?! Ні, він вийшов за грошима.
– Самі погляньте у вікно, – усміхаючись сказав офіціант.
Я підбігла до вікна і зрозуміла, що машини Саші давно вже не було під рестораном. За цей час на його місце вже навіть встигла припаркуватися інша автівка.
“Яка ж я дурепа!” – подумала тоді. Мені було так соромно, я виклала на стіл усі гроші, які заробила того дня. Розраховувала, що за цю суму куплю синочку нові джинси, бо давно вже ходить в протертих.
Я вийшла з ресторану і не могла зупинити сльози, які безупинно котилися по моїх щоках. Добило мене ще й те, що я таки не встигла на останній автобус. Довелося ночувати у сестри, яка переїхала до чоловіка у райцентр кілька років тому.
– Пробач мені, Любо, я лише на одну ніч.
– Та без проблем, Надійко, все гаразд. Ходімо вечеряти.
– Ні, я не голодна. Щойно мала таку вечерю, про яку ніколи в житті забути не зможу.
До обіду наступного дня нарешті повернулася в село. Іванко сидів на ґанку і чекав на мене.
– Синочку, золотко моє, як у тебе справи?
– Чому тебе так довго не було?
– Я на автобус останній спізнилася, довелося в тітки Люби заночувати.
– До тебе тут двічі дядько Павло приходив, – сказав мені малий.
Не встиг син про нього згадати, як він одразу тут як тут.
– Привіт! Вже 2 дні зустрічі з тобою шукаю, а ти десь пропадаєш, – весело сказав сусід.
– Синку, зачекай мене в хаті, от тримай. Я для тебе солодощі купила, – сказала я і злісно поглянула на Павла, – тобі чого?
– Та нічого, просто хочу тобі подякувати за те, що ти мене врятувала тоді.
– Подякував? А тепер іди собі! Мені зайві чутки не потрібні. Ти ще й на своєму мотоциклі приперся. Все село тепер у вікнах сидить, – буркотіла я.
– Та тобі хіба не байдуже на інших? Я ж від щирого серця. Хочу якось віддячити. Он з малим твоїм говорив. Він каже, що ваш ґанок зовсім розвалюється. Я міг би поремонтувати.
Це таки була правда. Минулого тижня мені на голову мало дерев’яна палка не впала.
– Поремонтуй, як так тобі хочеться, – холодно відповіла я.
За 2 години фасад нашого будинку було не впізнали. Я не очікувала, що в сусіда такі золоті руки.
Я простягнула чоловіку гроші за виконану роботу:
– Ось тримай, заслужив.
– То ось ти як зі мною? Я ж від щирого серця тобі допомогти хотів. Ти б краще “дякую!” сказала, замість тих своїх папірців, – ображено сказав Павло і почав сідати на свого залізного коня.
Я зрозуміла, що скривдила його своїм вчинком, поклала руку йому на плече і сказала:
– Пробач мені, будь ласка. Я хотіла як краще.
– І ти пробач мені за той нічний візит. Повір, не мав на меті нічого поганого.
Ми вже готові були на тім слові попрощатися, як з будинку вибіг Іванко. Схоже, за час моєї відсутності вони встигли добре здружитися.
– Дядьку Павле, а покатайте мене на мотоциклі. Ну, будь ласка.
– Звісно, що покатаю, але тільки тоді, коли мама тобі свій дозвіл дасть.
– Мамо, матусю, я дуже хочу. Будь ласка.
Я розуміла, що сину бракує чоловічої уваги, тож дозволила, хоч не знала, чи можна довіряти сусіду свою дитину.
На щастя, нічого поганого не сталося. Але того дня я зрозуміла, що не можу замінити Іванкові батька, як би не намагалася.
У неділю сиділа на зремонтованому ґанку і згадувала, чомусь, Павла. Кудись він зник, не приходить більше. Ховається від мене, чи що?
Якось була в магазині, купувала продукти на цілий тиждень, бо знала, що муситиму їздити у будні на базар, аж раптом побачила, що під вікном з’явився новий мотоцикл, з якого гордо вилазила, тримаючись за руку Павла, його мати.
– О, Ярославо Назарівно, які люди, – мовила продавець, – невже ваш синочок собі нового залізного коня купив?
– А ти не заздри, Раїсо. Він заслужив. Сама знаєш, мій син дуже хороша людина.
– Знаю, що хороший, але от досі самотній. Невже не можете знайти синові файну жінку. Он стільки одиноких дівок в селі, – не замовкала Рая.
– Він дорослий, і сам знає, кого собі брати за жінку.
Коли жінка виходила з магазину, то помітила мене:
– Привіт, Надійко, як у тебе справи?
– Добридень! Та нічого, потихеньку.
Нашу розмову перервав недоречний коментар сусідки:
– О, схоже, що Славка не проти виховувати чужого онучка, а Павло її вдруге встати на одні й ті ж грабельки.
Усі люди в магазині почали реготати. Мені стало так прикро, я схопила важку сумку і вибігла на вулицю.
– Зачекай, Надійко! – кричала за мною Ярослава Назарівна. – Та не бери ти собі тих дуреп до голови. Мало, що люди говорять? Сідай до нас, ми тебе підвеземо.
Павло стояв і сором’язливо розглядав свої черевики, боячись навіть в очі мені поглянути.
– Та ні, я краще пішки. Віднедавна пообіцяла собі обходитися без допомоги сторонніх чоловіків, – гордо сказала я і попрямувала через все село додому.
Мені стало трохи соромно за свої слова, бо розуміла, що вони могли образити Павла, але, врешті-решт, ми чужі одне одному люди. Принаймні, так я тоді думала.
За кілька хвилин чоловік з’явився під моїми вікнами і засигналив, аби я до нього вийшла.
– Знову увагу всіх сусідів привертаєш? Ти це навмисне?
– Чому не дозволила вранці мені тебе підвезти? Я тобі настільки огидний? Розумію, що тебе тоді образив, коли приперся вночі, але я щиро шкодую про свій дурний вчинок. Більше цього не повториться, – впевнено казав Павло.
– Та чому ж огидний, дурниць не кажи. Просто підвозили мене якось одного разу. На все життя запам’ятала.
– Та хіба б я тебе скривдив? Ти ж бачиш, що я й пальцем боюся ворухнути, аби тільки тебе не засмутити.
– Навіщо ти сюди взагалі приїжджаєш? – спитала я, набравшись сміливості.
– Мама тебе хвалить, каже, що ти надійна жінка, – сором’язливо відповів Павло.
– То ти вирішив це сам перевірити? – сміючись, спитала я.
Він помовчав декілька хвилин, а потім поглянув на мене і сказав:
– Я завтра їду в місто, ти могла б зі мною поїхати. Якщо захочеш, звісно?
– Скільки це коштуватиме?
– Та що тобі в голові одні гроші? Хіба не знаєш, що таке безкорислива допомога? – сердито вигукнув чоловік.
– Ну, добре. Поїду.
– Візьмеш з собою Іванка? Я обіцяв, що покажу йому місто.
– Аааа, то ти сюди заради дружби із моїм сином приїжджаєш, – пожартувала я.
Він усміхнувся і сказав:
– Заїду завтра о 9. Ти тільки приходь.
Вранці я не могла знайти собі місця. Як я могла знову довіритися чоловікові – а раптом знову залишуся обманутою?! Тепер у все це ще й дитину вплутала.
Малий увесь ранок на ґанку провів в очікуванні знайомої постаті на мотоциклі.
На щастя, Павло таки приїхав. Утрьох ми провели чудовий день, купили все, що було потрібно, а потім зайшли в кафе на морозиво. Іванко чудово ладнав з Павлом. Давно я не бачила його таким щасливим.
Ми вже мали повертатися додому, але чоловік сказав, що має ще заїхати на вокзал, бо там працює його сестра. Ми з сином вийшли з машини і чекали на Павла.
Я обернулася, щоб подивитися, куди попрямував чоловік і побачила знайоме обличчя. Неподалік стояв Сашко, який кричав на всю площу про те, що якісь клієнти його обманули і залишили без копієчки.
Потім він випадково побачив мене, почервонів від сорому і хутко сів в машину.
Павло за той час вже встиг повернутися:
– Уявляєш, бідолаху обманули, – сказав він мені.
– Мабуть це тому, що заслужив, – прошепотіла я.
– Перепрошую?
– Нічого, нічого. Хочу сказати, що навіть не знаю, як віддячити тобі за сьогоднішній святковий день.
– Дуже просто: одного поцілунку буде цілком достатньо, – усміхнувся Павло.
За кілька місяців ми розписалися, а за півтора року я подарувала коханому донечку, а синочку – сестричку. Він ще довго буркотів, бо мріяв про брата, але обіцяв, що берегтиме її, як зіницю ока.
Мені досі незвично прокидатися вранці і бачити перед собою обличчя коханого чоловіка, чия рука ніжно огортала мою талію.
– Чого прокинулась? – сонно спитав Павло.
– Та от думаю, як між нами все так склалося? Швидко і несподівано.
– Невже шкодуєш? – спитав чоловік, заглянувши мені у вічі.
– Навіть і не мрій! Зустріч з тобою – це найкраще, що могло зі мною статися.
Шукала я свого кохання всюди і не помічала, що воно знаходилося просто перед моїм носом. Треба було просто уважніше прислухатися до свого серця.
Що ви можете сказати про Сашка?
Чи доводилося вам шкодувати про те, що комусь довіряли?
