Після того випадку, я недовго пропрацював на залізниці. Товариш по службі запропонував мені роботу в своєму місті, і я, недовго думаючи, погодився

Це був мій перший робочий день в ролі залізничника. Відслуживши в армії, я швидко влаштувався монтером шляху. Великого вибору моє маленьке містечко не давали. Рейки та шпали стали моєю роботою, якщо коротко. Потрапив я в досить доброзичливу бригаду. Мене радо зустріли, кілька разів давши зрозуміти, що робота рідкісне лайно. Після служби в армії на таке навіть не звертаєш увагу …

Отже, сьогодні нас чекала поїздка на досить довгий перегін. Відстань між найближчими станціями не менше тридцяти кілометрів. Навколо лише густий ліс, часом розрізаний вузькими дорогами для робочих машин. В цілому, романтичне місце. Осінь вже перефарбувала все дерева в жовто-помаранчеві відтінки. Мені було на що задивитися, але сильний вітер, холод і необхідність працювати повернули до тями мою романтичну натуру.

– Виходимо, вантажимо скріплення і готуємося до роботи, – скомандував бригадир.

Я слухняно встав, але важка рука, що впала мені на плече швидко зупинила мене.

– Не поспішай, рано ще виходити, – сказав Славко і поклав руку мені на плече.

– Але бригадир сказав вантажити скріплення? – здивовано помітив я. – Він навіть зараз, щось кричить з шляхів. Ви хіба не чуєте?

– Вийдемо, коли він загляне до нас в кунг з криком: «Якого чорта ви ще сидите!?». Ось це і буде означати, що нам пора виходити. А поки сиди, ще встигнеш наробитися за сьогодні, – відповів мені вже Діма. Взагалі мені було дуже не звично звертатися до людей, які старші за мене вдвічі, а то і втричі, як до рівних. Моє «ви» відразу ж обрізали, сказавши, що на «ви» буду звертатися до начальства і не більше. Що ж, я сильно і не заперечував. Повинно бути так зручніше працювати.

– Якого чорта ви все ще сидите в машині? – прокричав бригадир, який повернувся зі залізничного шляху.

– Ось тепер, пора! – Діма весело підморгнув мені, і ми приступили до завантаження машини.

Колись в колишні часи, тут була повноцінна залізнична станція, але за непотрібністю її скасували, залишивши одну шляхову робочу для інвентарю. Неподалік залишилося і село, але число його жителів з кожним роком невблаганно зменшувалася. З молоді тільки ті, що приїхали провідати своїх батьків або бабусь з дідусями.

Завантаживши все необхідне, ми виїхали до місця робіт. Дорога багато часу забрала. Ми від’їхали всього-то на кілометр від колишньої станції. Швидко розвантажившись, ми встали в очікуванні бригадира. Той знову ходив по залізничних шляхах, щось виміряючи. Це зараз я розумію необхідність всіх його замірів і блукань по шпалах. Але тоді мені це здавалося дуже дивним.

Визначивши фронт робіт, бригадир розподілив і обов’язки. Він відправив двох монтерів в сторони від місця робіт в якості сигналістів. Вони повинні будуть підказувати бригадиру про наближення поїзда по рації. Мені було доручено сидіти недалеко від машини і відкидати в сторону погані скріплення. Поганими вважалися ті, на болтах або гайках яких була зірвана різьба. Нескладна, але досить марудна робота.

Через, буквально п’ятнадцять хвилин, нам склали компанію два пса. Чистокровний золотистий лабрадор і чорна дворняжка, явно з корінням лайки. Чорний пес тримався відокремлено, перебуваючи завжди на сторожі. Лабрадор ж насамперед підбіг до нашого водія, який вийшов покурити, та заодно почесати зі мною язиком.

– Це класний пес. Справжній залізничник! – водій захоплено вітав пса, чухаючи його за вухом. – Ми його звемо Петькою!

– Незвичайна кличка! – посміхнувся я.

– Це в честь минулого бригадира. Злющий був. Ось і назвали так Петьку, коли він став до нас вдаватися ще цуценям. Звичайно, шкодуємо про це … але якось звикли вже. Та й Петька не ображається. Правда? – водій поплескав пса, на що той весело загавкав.

– А той? – я вказав на чорного пса.

– Цей пес теж до нас вдається. Коли ми тут працюємо, вони з Петькою нас охороняють. У нього важка доля. Навіть не намагайся з ним дружити! Годуй, але не дружи. Він не дозволить, – водій зробив довгу паузу.

– Чому? Що з ним не так?

– Це Чорний. Ми так і називаємо його. Рік тому його знайшов в лісі Славко, – водій знову зробив паузу, але на цей раз для того, що б дістати нову сигарету, тим самим додавши атмосферності своїй розповіді. – Не знаю, що самому Славкові знадобилося там. Чи то він гриби пішов подивитися, чи то ще щось … Не важливо. Важливим є те, що він там натрапив на два обгризених трупа, а поруч з ними лежав ледь живий Чорний. Ми акуратно занесли його в машину і відвезли в клініку. Звичайно, не забувши викликати поліцію. Як бачиш, Чорного вдалося врятувати.

Поселили його в сарайчику. З тих пір він тут живе. Ми його підгодовуємо. Він нас за це охороняє. Я недавно хотів його погладити, але він не піддається. Уявляєш? Якщо почнеш впиратися в своєму намірі, може і заричати, а то і вкусити. Для нього, мабуть, немає господарів крім тих, що знайшов Славко в лісі. Чорний за ним сумує … – водій задумливо подивився на Чорного. Той незмінно суворо дивився в бік лісу, залишаючись на сторожі.

Я дуже перейнявся цією історією. Якщо вірити розповіді водія, то наслідків так і не з’ясували що трапилося з господарями Чорного. Дикі тварини – основна версія слідства. На цьому справу і закрили. А ось які дикі тварини це могли зробити, вони не пояснили. Ймовірно, самі не вірили в свою версію до кінця. Адже, більших від лисиць в лісі давно вже не було хижаків …

– Дивись! Тобі це повинно сподобатися! – водій відвернув мене від роздумів. Він вказував пальцем на бригадира, кличе до себе Петьку.

– Петька, потрібен болт! – скомандував бригадир.

Пес відразу кинувся до найближчої опори контактної мережі. Трохи поганявши, він побіг до наступної. Там він знайшов заповітний болт і, гордо крутячи хвостом, доставив його бригадиру.

– Це як так!? – здивувався я.

– Ха! А ти думав, його просто так залізничником називають? Він нишпорить в наших справах, – водій був задоволений справленим враженням.

– Але звідки він знав, що потрібно шукати болт, та й тим більше де!?

– Дресирування. А болти часто лежать під опорами контактної мережі. Стара шляхова хитрість. На випадок, якщо потрібного болта або гайки не опиниться під рукою. Це у нас до тебе працював собаківник. Ось він і навчив. Ти, до речі, на його місце прийшов працювати.

– Ніколи не бачив подібного! Класний пес! – я щиро захоплювався Петькою. – А ось Чорному не до наших забав.

– Залиш його. Він робить свою справу. Думаю, його вже не поміняти. Він вирішив нести на собі цей тягар, – сумно подивившись на Чорного, відповів водій. – Нам його не переконати.

За розмовами про минуле бригади, про Петьку з Чорним, та й просто про все і ні про що пройшла половина робочого дня. Настав час обіду. Копаючись в холодних залозках, я неабияк поморозив руки і тепер, налив гарячого чаю, намагався їх зігріти. Бригада дружно зібралася в машині, і кожен дістав з сумки свою їжу, не забувши в кінці поділитися залишками і з Петькою. Так само не забули і про Чорного, дбайливо відклавши кілька кісток та іншої їжі в маленький контейнер. Годувати його доручили мені. Пояснивши це тим, що Чорному треба до мене звикати. Інакше він може не підпустити до робочого приміщення.

Допивши свій чай, я схопив приготоване для Чорного і повільно вийшов з машини. Він стояв на все тому ж пагорбі, уважно оглядаючи ліс. На мене Чорний не звернув уваги, поки я не наблизився до нього на відстань двох кроків. Він насторожено подивився на мене. Побачивши в моїх руках їжу, він гордо зробив крок назад, давши всім своїм виглядом зрозуміти, що випрошувати її не буде. Я акуратно вивалив вміст контейнера і повернувся в машину. Перерва швидко закінчилася і всі продовжили виконувати свою роботу. У тому числі і я.

День наближався до кінця. Втомлені мужики про щось голосно жартували, продовжуючи працювати. Водій грав з Петькою. Він кидав йому палицю, а той слухняно її повертав. Я копирсався в залозі. В принципі, я міг би закінчити цю роботу швидше. Але, якщо чесно, просто посоромився доповісти бригадиру, про виконану роботу. Я боявся, що він не знайде мені роботи, і я буду стояти як ідіот, спостерігаючи, як інші працюють. Цього мені не хотілося.

– Гав! – Чорний подав голос. Я спочатку навіть не зрозумів, що це він. Весь день гавкіт було чути тільки від Петьки. Чорний повторно подав голос. Це був точно він. Я дивився на нього. Він заметушився, насторочивши вуха і не зводив погляду з лісу. Більше ніхто на нього не дивився. Всі були зайняті своїми справами. Злегка витягнувшись, немов вдивляючись в глибину лісу, Чорний різко смикнувся в нашу сторону. Він мчав у напрямку Петьки і водія голосно гавкаючи.

-От чорт! – водій злякано відскочив від Чорного. Але той і не намагався йому нашкодити. Він продовжував гавкати, повертаючись до лісу, а потім назад до водія. Не знайшовши розуміння, він швидко метнувся до мене і повторив свої дії. Чорний намагався про щось попередити. Я зрозумів це, заглянувши йому в очі. Ні секунди не зволікаючи, я сказав водієві сідати в машину, а сам побіг до бригади. Ох! Це було дуже складно! Переконати вісім дорослих мужиків в правоті собаки. Деякі підтримали мене, але лише з бажання зайвий раз відпочити від роботи. На цьому і зійшлися. Бригадир оголосив десятихвилинну перерву. А я, всіх підганяючи, пішов в кінці. У цей момент я ніби відчував відповідальність перед Чорним. Чорний же встав як укопаний біля машини і не переставав гарчати, грізно дивлячись в сторону лісу. Рик змінився гавкотом. З лісу показалася зграя вовків.

– Вовки … Вовки! – закричав я, на що почув сміх, а потім добірний мат. Не один я їх помітив.

– Всі в машину! Бігом! – немов сталося щось звичайне, наказав бригадир. Ніхто і не думав його не послухатися. Всі кинулися всередину. Побачивши жертв, що втікають, вовки прискорилися. Лише Чорний сміливо залишався на місці, готуючись дати бій зграї.

– Всі тут? – запитав бригадир, намагаючись порахувати бригаду по головах.

– Так, на кшталт … Петька! Чорний! Тягніть їх всередину! Їх же задеруть!

Петька охоче застрибнув у машину і злякано ліг в глибині кунга. А ось Чорний лише злегка позадкував у бік дверей, всім виглядом показуючи, що буде захищати машину на смерть.

– А як же він? – крикнув я, побачивши, що бригадир збирається закрити двері.

– Він зробив свій вибір!

– Ні! – закричав я і вискочив з машини. Не знаю, що на мене тоді найшло. Я більше не відчував страху. Вовки були вже зовсім поруч. А Чорний ось-ось збирався кинутися їм на зустріч. Я схопив його, ризикуючи бути покусаним ним. Було важко його подолати. Насилу утримуючи Чорного в руках я побіг назад у машину. Двері зачинили в останній момент. Розлючений вовк вдарився об них, злобно гарчав. Зграя оточила машину. Вони ходили взад вперед, немов влаштували зубастий хоровод. Чорного я вже не тримав. Він, не менше злобно дивився у вікно на нежданих гостей.

– Сигналісти! – бригадир вперше за весь цей час піддався паніці. – Сигналісти! – повторив він, уже звернувшись до них по рації. – Слава Богу! – видихнув бригадир, почувши відповіді сигналістів. – Швидко лізьте на якесь дерево. Ми за вами зараз приїдемо. У лісі вовки! – він узяв себе в руки і знову роздавав команди.

– Як же ти вчасно нам підказав! – Славко звернувся до Чорного, який як і раніше не заспокоювався. – Скільки їх тут? Дев’ять?

– Я нарахував одинадцять. – відповів я.

– Звідки їх стільки?

– Та біс його знає! Їдемо за сигналістами! – перервав нас бригадир.

Вовки не стали довго проводжати машину. Через хвилину їх уже не було. Вони зникли так само несподівано, як і з’явилися. Перелякані сигналісти один за іншим швидко сіли в машину. Я про всяк випадок притримав за нашийник Чорного. Але він вже був спокійний. Головне своє завдання він виконав. Чорний нас врятував.

Повернувшись до роботи, бригадир велів нікому не виходити з машини, а сам побіг в село, щоб доповісти про те, що трапилося. Всі вже встигли перевести дух після того, що сталося. Навіть Петька, який раніше смирно лежав біля задніх сидінь, зараз хоч і лежав все там же, але вже весело виляючи хвостом. А Чорний тільки після відходу бригадира відійшов від дверей. Тут не було вовків і я готовий був його випустити. Але, замість того, щоб бігти з машини, Чорний підійшов до мене і поклав свою голову мені на коліна під загальне здивування. Так і почалася наша з ним дружба.

Після того випадку, я недовго пропрацював на залізниці. Товариш по службі запропонував мені роботу в своєму місті, і я, недовго думаючи, погодився. Про той день мені нагадує лише Чорний, який сидить навпроти мене, поки я пишу ці рядки. Ми з тих пір з ним не розлучалися. Я забрав його до себе в той же день. Можливо, він отримав схвалення від душ його колишніх господарів. А може просто вирішив жити далі, давши собі шанс знову любити.

Вовків в тому лісі більше ніхто не бачив. Але шляховики, пам’ятаючи про них, без мисливських рушниць більше не їздили в ті краї.

Що ви думаєте про такий відважний вчинок Чорного?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector