Після весілля мій чоловік, Олег привів мене жити до свого дому. Та його дім був не простий. Поділений навпіл і мав два входи. Ще тато Олега домовився зі своїм батьком про поділ житла, коли привів нову господиню до хати. Так і зробили. Думали так буде краще.
Загалом будинок досить просторий. Зі сторони свекрухи було три кімнати, кухня, ванна та невеличкий коридор.
З нашого боку дві великі кімнати та тераса. Ну і кухня з ванною теж. Двом господиням на одній кухні важко було б вживатись.
Потрапити один до одного ми можемо через хвіртку на вулиці або через двері на коридорі. Ділянки також були окремі з обох боків. Садити можна було чого душа забажає.
Ми жили ніби окремо, а ніби й разом.
Спершу мама Олега ставилась до мене дуже добре. А потім життя з свекрухою ставало нестерпним. Ми вирішили зробити вдома ремонт. Усі наші ідеї їй не підходили: то підлога не підходить, то шпалери надто яскраві. Чоловік з мамою своєю сперечався. Мовляв, яка тобі різниця? Ми ж це для себе робимо. Вона на такі слова ображалась.
– Ви не забувайте, поки ще я тут повноправна господиня. І вашого тут не має нічого. Це все наше, спільне – говорила свекруха.
Боронь Боже, викинути дідусеві меблі з хати. Вона б напевне вигнала нас. Я хотіла оновити їх, адже вони уже були старі. Та Олена Петрівна хотіла зберегти їх, як пам’ять про старенького.
– Ну то й забирайте їх до себе чи в сарай – якось сказала я, не подумавши.
Після цього все стало ще гірше. Свекруха була усюди. Заходила через двері без стуку, коли їй захотілося.
На ділянці моїй командувала, де і що мені садити.
– Ти нащо туди ті тюльпани запхала? Там завжди ріс кріп!
Я уже не витримувала. Порадились з чоловіком і зібрали сімейну нараду. Поставили питання ребром: або ми продаємо свою частку, або викуповуємо її у батьків із всіма документами і правами власності та живемо, як сусіди. Ніхто ні до кого бігати не буде.
Ой, що після того почалось! Свекор був незадоволений, не хотів у власного сина гроші брати за його ж будинок, який належав йому за правом, та для Олени Петрівни така пропозиція була вигідною. Намовила чоловіка і вони погодились.
– Машину собі нову купимо за ті гроші – казала.
Ну і нехай! Нам зате спокійніше жити буде! Так і зробили. Чоловік замурував вихід через коридор, щоб було менше спокуси бігати до нас. Свекруха ніби заспокоїлась. Тішилась покупці нової машини. Нам віддала стару.
Я народила донечку. Тут знову ми продовжили на тому, на чому зупинились. Олена Петрівна знову почала приходити до нас. Усе хотіла, щоб ми робили так, як вона сказала.
І благала, і сварилась з нею – нічого не допомагає! Жити так важко, але перебиратись не хочеться. Звикли все-таки до дому!
Що ви порадите дівчині? Як їй краще вчинити, аби всі залишились задоволені?
