Борис пішов воювати на фронт і не повернувся. Ніна не знайшла нікого, хто б щось знав про нього.
Вони розлучилися школярами, але жінка вірно чекала на чоловіка з війни.
Згодом Ніна відправилася на роботу. Вона працювала технологом на заводі. Це зняття її не дуже цікавило, хоча начальство добре ставилося до дівчини.
Вона мешкала у маленькій кімнаті в гуртожитку. Поруч височіли три однакові будівлі, де тіснилася сотня людей. Однак Ніну все влаштовувало.
Після закінчення війни пройшло десять років. Ніна втратила надію, що Бори повернеться. Жінка змирилася з тим фактом, що чоловік загинув.
Минали дні. Через деякий час вона випадково зустріла Михайла, брата Бориса. Чоловік був втомленим та хворим. Ніна турбувалася про нього і доглядала за ним, але одного дня серце Михайла зупинилося.
Після смерті чоловіка жінка перебиралася його речі. Серед паперів вона натрапила на цікавий журнал, в якому була стаття про те, що індійці вірять у переселення душ.
Це змусило Ніну пильніше придивлятися до людей, які з’являлися у її житті. Вона сподівалася, що хтось буде схожим на Бориса, але нікого подібного не зустрічала.
Взагалі жінка не любила куховарити. Вона снідала печивом з чаєм, на роботі обідала, а ввечері могла полускати насіння. Цього їм було цілком достатньо.
Одного дня вона поверталася з роботи і побачила сліпого музиканта з собакою. Раз в тиждень чоловік грав на трубі і збирав милостиню. Ніна кинула йому пару копійок і пішла в дім.
Собака пішов за нею. До тварин жінка була байдужою, але коли вранці побачила, що пес нікуди не дівся, вирішила нагодувати його. Віддала своє печиво, а згодом винесла добавки.
Під час чергового робочого дня керівництво познайомило своїх працівників із новим директором – Євгеном Івановичем. Подейкували, що він змінив місце роботи, що бути ближче до свого дому, де на нього чекала 6-річна донька. Дівчинка перестала розмовляти після смерті матері, тому вимагала уваги та догляду.
Ввечері Ніна повернулася додому і знову застала під дверима собаку. А наступного дня тварина зустрічала жінку біля входу на роботу. Довелося підгодовувати приблуду.
Пройшов тиждень. Однієї ночі Ніні наснився сон про війну. Там був і її собака.
Коли жінка прокинулася, то згадала статтю з журналу, яку раніше читала.
Безсумнівно, це був Борис. Вона звернулася так до собаки, а він охоче відгукнувся.
Після цього жінка почала дбати про тварину. Вона й не помітила, як її життя змінилося. Ніна стала веселішою, балакучішою і нарешті її життя наповнилося невідомими барвами. Усі співробітники нарешті побачили, що вона цікава й весела жінка.
Згодом Євген Іванович почав залицятися до Ніни і кидати знаки уваги Борису. Але це ніяк не розвивалося, оскільки чоловік постійно мчав додому після роботи, де на нього чекала донька.
Та одного разу собака пішов за ним, тому Ніна з Євгеном Івановичем разом підійшли до воріт. Там вони попрощалися, а вдома жінка сказала до Бориса:
– Ти справді цього хочеш? Лише скажи, якщо ти проти, то я дослухаюся до тебе…
Натомість пес не подав звуку, а наступного дня їхній маршрут повторився. Тоді Євген Іванович наважився запросити Ніну до себе в гості. Жінка погодилася.
Віра, дочка директора, швидко знайшла спільну мову з Борисом. Ніна також намагалася поладнати з дівчинкою. Однак їй це давалося не легко. Адже у неї не було досвіду спілкування з дітьми, тим паче такими мовчазливими.
Та жінка не здавалася. Вона читала Вірі казки і розповідала історії. Дівчинка спочатку до всього була байдужою, але у ній прокинувся інтерес, коли Ніна сказала, що загиблий Борис перетворився в собаку.
Дівчинка почала сприймати собаку як окремого члена сім’ї.
Лікарі давали позитивні пронози, тому батько надіявся, що його дочка знову заговорить.
Все було добре, поки одного дня Бори не зник.
Ніна з Євгеном Івановичем ніде не могли його знайти, а Віра через це засмутилася і знову замкнулася в собі.
Через два тижні пролунав дзвінок з прохідної. Начальник охорони закричав в трубку, що Борис сидить біля воріт заводу.
Справді, пес повернувся. Він був увесь брудний, але жвавий.
Євген Іванович забрав собаку і відвів його додому. Віра, побачивши це, закричала:
– Борис повернувся!
Ніна, почувши слова з вуст дівчинки, заплакала. Віра підійшла до неї і сказала:
– Мамо, ну чому ти плачеш? Всі повинні радіти, а ти плачеш…
Сльози щастя полилися з очей Ніни ще сильніше…
А ви вірите в те, що людські душі переселяються після смерті?
