Василь зупинився біля під’їзду й затиснув у долоні маленьку коробочку так, ніби там була не прикраса, а щось крихке й живе. У вікні на третьому поверсі горіло світло, але з квартири не тягнуло жодним запахом. Ні борщу. Ні печеної курки. Нічого.
Він піднявся сходами повільно, прислухаючись до власних кроків. Колись, коли Галя сиділа в декреті, навіть сходова клітка пахла святом — чесно, так, що сусіди зітхали й жартували про «пекарню на поверсі». А зараз — тільки холодний під’їзд і чужа тиша.
Ключ провернувся. У коридорі — темно. Телевізор не бурчить. Донька не шурхотить зошитами. Взуття Галини стоїть рівно, наче його ніхто не торкався. Василь автоматично пішов на кухню й відкрив холодильник.
Всередині — каструля з вчорашнім борщем, два яйця в лотку й півбатона, згорнутого в пакет. Він подивився на борщ, ніби той був винен у всьому, й грюкнув дверцятами.
— Галю! — гукнув він у порожню квартиру.
У відповідь — тільки слабкий дзенькіт батареї. Він зняв куртку, кинув на стілець і сів прямо на табурет. Коробочка з сережками вперлася в долоню.
Перлинове весілля. Тридцять років. Він сьогодні стояв у магазині й довго вибирав: «ті, що як перлинки». Продавчиня показувала різні, а він тільки уявляв, як Галя торкнеться мочки вуха й усміхнеться, як колись, коли він приносив додому першу зарплату.
Двері нарешті клацнули. Галина зайшла так, ніби її хтось вискоблив з дня: куртка на руці, сумка вниз тягне плече, волосся збите, очі втомлені.
— Ти вже вдома? — її голос був сухий, без докору, просто факт.
Василь підвівся.
— А що на вечерю?
Він сказав це рівно, майже спокійно, але Галина на секунду завмерла, ніби перечепилася не об підлогу — об те саме питання, яке щовечора чекало її в коридорі.
— Не знаю… — вона поставила сумку на підлогу. — Там борщ є.
— Вчорашній, — уточнив він.
Галя стягнула чоботи, повільно, як у кіно, де кожен рух — зайвий і болить.
— Васю… я сьогодні цілий день на ногах. Там така черга була, що я навіть води нормально не випила.
Він підійшов до плити, підняв кришку каструлі. Борщ потемнів, жирок застиг на кружальця.
— Я не їм вчорашнього, — промовив він і сам почув, як це звучить. Як вимога. Як наказ. Як «ти мусиш».
Галина мовчки ввімкнула чайник. Ніби це було все, що вона могла зараз зробити, щоб не зірватися.
— То посмаж щось, — кинув Василь уже різкіше. — У тебе руки відвалилися?
Чайник клацнув, набираючи силу. Галя не повернулася.
— Мої руки сьогодні рахували здачу, відбивали товар і відганяли хамів, — сказала вона тихо. — І ще — носили твій обід, який ти просив покласти «з собою», пам’ятаєш?
Він зупинився. Це влучило. Але відступати він не вмів.
— Я ж на роботі теж не в санаторії, — здавив він. — Я ж теж втомлююсь.
— Ти втомлюєшся і приходиш до готового, — Галя обернулася нарешті. Очі її блиснули, але не сльозами — злістю, яка давно просилася назовні. — А я приходжу і… приходжу.
Василь відкрив рот — і закрив. Він дістав два яйця, поставив сковорідку. Яєшня зашипіла, запах розійшовся по кухні, але не зігрів — тільки підкреслив порожнечу.
Галина пішла у ванну. Двері зачинилися, замок клацнув.
Василь поїв наодинці. Борщ так і стояв. Вночі він ліг у другій кімнаті — не грюкнувши, не скандаливши. Просто взяв подушку й пішов, ніби в чужу квартиру.
Ранок почався так само, як останні тижні: він прокинувся — а вдома нікого. На плиті порожньо. Донька вже в школі, Галина — на базарі. Василь ковтнув суху каву й виїхав на будівництво, дорогою купив хот-дог на заправці й з’їв, не відчуваючи смаку. І сам себе ненавидів за те, що їсть «це».
На об’єкті його вже чекав новий помічник — Сергій, худий, швидкий, з вічним пакетом з магазину.
— Доброго, Василю Петровичу, — він махнув. — Я взяв на обід салат і макарони. Будете?
Василь скривився.
— Ти що, хлопче, хімію цю їси щодня?
Сергій засміявся, без зла.
— Та яка хімія… Просто їжа. А що?
— Тобі ж хтось має готувати. Жінка є?
— Є. Марічка. Тільки вона працює так само, як і я. Ми після роботи падаємо, чесно.
Василь уткнувся поглядом у бетон, ніби там було щось важливе.
— То хай би старалася, — буркнув він. — Жінка є жінка.
Сергій не образився. Він відкусив булочку, витер пальці серветкою й сказав спокійно, ніби між іншим:
— А ви коли востаннє з дружиною просто відпочивали? Не «ремонт», не «збираємо», не «треба». От щоб посміятися разом. Щоб донька пам’ятала не каструлю, а вас.
Василь хотів гаркнути, але слова зависли. Він раптом згадав: Галя ще восени просила куртку — «в мене підкладка розлізлась». І чоботи… «я дві пари шкарпеток одягаю, щоб не мерзнути». Він тоді кивнув і сказав: «потім, зараз ремонт важливіший».
Сергій продовжив, не тиснучи, просто добиваючи тим самим спокоєм:
— Ми в суботу й неділю не робимо домашнього. Взагалі. Кафе, кіно, парк… Хочете — піцу замовляємо, хочете — просто чай. Бо якщо чесно… гроші збираються, а життя — ні.
Василь довго мовчав. А потім сказав так, ніби з нього витягли цвях:
— Дай номер доставки. Тієї… піци.
Сергій аж брови підняв.
— Та без проблем. Там ще акція є, до речі.
Василь записав цифри на шматку паперу. Стиснув його в кулаці. І весь день ходив із тим папірцем, як із дозволом на щось заборонене.
Увечері він піднявся до дверей своєї квартири з двома великими коробками. Теплі. Пахучі. Пальці в нього навіть обпекло крізь картон.
Відчинив — і почув з кімнати голос доньки.
— Мамо, а де мій пенал? Ну ма-мо-о!
Галина відповіла втомлено, але без злості:
— На столі. Подивися очима, не словами.
Василь зайшов на кухню й поставив коробки посеред столу. Так голосно, що Олена вискочила з кімнати першою.
— Ого! Це що?!
Галя з’явилась у дверях кухні й застигла. Вона навіть не зняла куртку.
— Васю… це…?
Він кивнув на коробки, ніби сам не вірив.
— Сідайте. Прямо зараз. — Потім додав, уже тихіше: — Я не хочу сьогодні ні каструль, ні сварок. Вмикай щось на телевізорі. Хоч комедію.
Олена підскочила до столу, відкрила кришку — і в неї загорілися очі так, як у дітей загоряються тільки на свята.
— Можна мені перший шматок? — випалила вона.
— Можна, — сказав Василь і сам взяв тарілки.
Галина повільно пройшла до столу. Сіла. Дивилася на нього так, ніби він приніс додому не піцу, а іншу людину.
— Ти ж… ти ж казав, що це гидота, — тихо нагадала вона.
Василь дістав із кишені ту саму маленьку коробочку. Поклав поруч із піцою. Не відкривав.
— Я багато чого казав, — промовив він і проковтнув клубок у горлі. — Сьогодні не хочу бути правим.
Галя не торкнулась коробочки. Вона просто дивилася на неї кілька секунд, а потім повільно зняла з плечей куртку і повісила на спинку стільця. Як знак, що лишається. Тут. З ними.
Олена вже жувала й сміялася з якогось дурного жарту в телевізорі. Василь налив Галі чаю — не питаючи. Поставив чашку біля її руки. Її пальці сіпнулися, ніби хотіли сховатися, але залишилися на столі.
— Завтра субота, — сказав він, не дивлячись на Галю, щоб не злякатися її погляду. — Йдемо в парк. Той… Стрийський. Олено, хочеш на атракціони?
— Так! — донька аж підстрибнула. — Я в класі всім скажу!
Галина підняла очі. Не посміхнулася — ще ні. Просто вдихнула запах піци й чаю, ніби перевіряла, чи це все справжнє.
Василь обережно підсунув до неї коробочку ближче. Галя відкрила її тільки тоді, коли Олена відвернулася до телевізора.
Білі сережки блиснули, як маленькі перлини. Галина не сказала «дякую». Вона просто торкнулася пальцем однієї сережки, потім другої — й надовго завмерла.
А Василь, ніби боявся зруйнувати цей момент, встав, тихо зібрав зі столу ножі, серветки, порожні коробки — і залишив їх біля смітника, не викидаючи одразу. Повернувся, сів поруч.
І коли Олена простягнула йому свою тарілку, просячи ще один шматок, Василь мовчки відрізав найбільший — і поклав доньці.
Потім, не дивлячись ні на кого, додав Галі в чашку цукру — рівно стільки, як вона любить.
