Перша субота після пенсії у людей похилого віку Карпових була в клопотах і нервах.
З вечора Зоя Артемівна ставить тісто, Славко – не ласун, але булочки зі сливовим джемом, цедрою і горіхами обожнює, за вуха не відтягнути.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Встають рано, щоб все встигнути, навіть обходяться без бурчання, хто кому спати заважав – хто хропів, хто всю ніч в туалет сновигав, швидко снідають, перевіряють один одного, чи всі таблетки прийняті, і за справу.
Зоя Артемівна до плити, Герман Петрович пакує сумку, книжку загортає в целофан, дощу ніби не обіцяли, але всяке буває, в купленій червоній машинці підкручує колеса, у китайців цих все ледве тримається.
О десятій вибираються. Їхати далеко, дві пересадки.
По дорозі Зоя Артемівна думає: ось же голова порожня, цедру-то в начинку покласти забула, засмучується. Герман Петрович думає: чи не відваляться колеса. І окремо думають про одне й те ж.
До інсульту Герман Петрович добре заробляв, таких автомеханіків на все місто раз-два та й усе, до двадцятиріччя купили доньці квартиру, що їй з батьками тулитися, треба своє життя влаштовувати. З особистим життям довго не складалося, вже й не сподівалися, а в тридцять два дочка таки вийшла заміж, Славко народився, бабусине і дідове щастя. Зять виявився нерозумний і з амбіціями, то сигаретами торгував, то пилососами, то ліками від усіх хвороб. Скрізь прогорав, але всякий раз кидався в новий прожект, в якому неодмінно розбагатіє. У нові прожекти вклав жигулі, потім дачу.
Рік тому зятя осінило. У тестя квартира в тихому центрі, стелі три сорок, кухня дванадцять метрів, передпокій хоч танці влаштовуй, якщо поміняти на меншу на околиці, то доплати плюс кредит вистачить, щоб відкрити продуктовий магазинчик на ринку. Зять вже і варіант обміну пригледів, квартиру поруч із залізницею, ну маленька, а скільки там старикам треба, помістяться.
Дочка ридала на тему «інакше він мене кине». Германа Петровича як різонуло – не “нас зі Славком», а «мене».
Зазвичай він був поступливий, аби тихо було, а тут уперся, розумів, що квартира полетить туди ж, куди і все інше, з чим Славко залишиться. Знову спасибі сусідові, звів зі знавцем юристом, оформили документи так, щоб комар носа не підточив, щоб ніяких лазівок, щоб ні зятю, ні доньці, тільки онуку.
Зять образився, дочка образилася, люб’язність з ласкавістю вітром здуло.
Славко уже виглядав їх з вікна, замахав руками, застрибав. Почекали на лавочці біля під’їзду, через хвилин десять дочка його вивела, забрала сумки, сухо сказала, щоб до четвертої був удома.
Добралися до парку, по всіх гойдалках-каруселях пройшлися, по тих, на які дітей без дорослих пускають, морозиво їли, в тирі стріляли, Зоя Артемівна як снайпер, у Славка гірше, а Герман Петрович все в молоко, руки тремтять, де тут прицілом.
Удома Славко почав просити, щоб зайшли, він малюнки свої покаже, знаєте, як вчителька хвалила, навіть Вероніку так не хвалила, а Вероніку взагалі завжди хвалять, ну дід, ну бабуся, ну ходімо, на п’ять хвилиночок, ну діду!
Піднялися. Дочка відкрила, обличчя кам’яне.
У Славка здібності, а може, і талант, щоб так дитина в сім років малювала – очам не віриш, в кого пішов, в роду художників не водилося.
Зять привітатися не вийшов.
Коли йшли, почули, як у вітальні він голосно сказав доньці, коли вже ходити сюди перестануть, їм що? Медом тут намазано?! Помирати давно пора, а вони по гостях, по гостях
Дочка промовчала. Славко теж почув, стиснувся, втупився в підлогу.
Додому добиралися довго, невдало.
На другій пересадці Герману Петровичу стало погано, пощастило, що люди чуйні, на лавку посадили, води принесли, хотіли навіть швидку викликати, від швидкої Карпові відмовилися, яка швидка, яка лікарня, вже пізно лікувати.
Молода пара, одягнені як два опудала, зупинила таксі, Герман Петрович не знав, скільки зараз таксі коштує, припускав, що недешево, нічого, він посидить, віддихаєтеся і поїдуть помаленьку.
Таксист стояв над душею. Зоя Артемівна сказала йому:
– Спасибі, не треба, ви, голубчику мій, їдьте, ми самі.
А таксист заявив:
– Так мені ці, молоді, заплатили, це що, не ваші?
Довіз, довів до під’їзду, допоміг до квартири дійти, хороша людина. Зоя Артемівна наплакалась, напилася валокордина, заснула.
Герман Петрович дивиться телевізор. Не бачачи. Дзвонить телефон.
Славко, тихенько, щоб батьки не чули:
– Діду, ти не помирай, добре? І бабуся нехай не помирає. Діду, скажи, чесне слово, що не будете помирати! Мене Вероніка заклинання навчила, діду, повторюй, між морем і туманом між горем і обманом ні за що я не збрешу ніколи я не помру, діду, повторюй!
Герман Петрович повторює:
– Між морем і туманом …
Ну, значить, можна жити.
Як ви думаєте, чи зможе жінка налагодити стосунки зі своїми літніми батьками?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Я ж тобі казала: не буде із неї господині! – не вмовкала свекруха, але і я стояла на своєму: “Де ж таке бачено, щоб гості мили за собою посуд?”
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Якщо ви отримуєте ці знаки від Всесвіту, краще зупинитися просто зараз
3 важливі уроки кохання, які більшість жінок засвоює занадто пізно
– Ми з чоловіком жили в маленькій кімнатці, яка мала 8 квадратних метрів, – розповідає 34-річна Світлана. Я ще ніколи не жила в гірших умовах, хоча мені доводилося і раніше винаймати квартиру
14 звіряток, які більш емоційні, ніж гримаси Емілії Кларк
Просто жити: 11 способів припинити все ускладнювати
7 фільмів, заснованих на реальних подіях, в які складно повірити
Бохо-кежуал: чудові літні образи для жінок 45+
5 способів зацікавити чоловіка
Неприємності почалися через місяць після новосілля. У квіткових вазонах з’явилися недопалки від сигарет
