Одна хвилина – це мізерний проміжок часу, на який мало хто звертає увагу. Практично ніхто не замислюється, що в перебігу шістдесяти секунд можна змінити своє життя і долю багатьох людей …
***
Руслан другу добу був за кермом. Чоловік повертався від матері у якої гостював кілька днів. Очі буквально злипалися від утоми. Хлопець не хотів зупинятися для відпочинку, йому хотілося швидше дістатися додому.
Небо затягло сірими, густими хмарами. Накрапав дрібний дощ, темніло прямо на очах. «Може все-таки подрімати пів години, а потім вже продовжити поїздку? Гаразд, проїду ще пару кілометрів, і все-таки відпочину!» – розмірковував чоловік.
Несподівано, проїжджаючи міст він зауважив самотню фігуру. Якась жінка стояла посеред мосту схопившись руками за поручні. «Що вона тут робить в таку погоду?» – промайнуло в голові.
Проїхавши кілька метрів чоловік різко зупинився і вийшов з машини. Подивившись на міст він побачив, як жінка переважила через поручні. «Стій!» – крикнув у розпачі. «Хвилина! Мені потрібна всього одна хвилина щоб добігти до неї!» – подумав Руслан і кинувся до жінки.
В останню секунду він схопив її за капюшон і відкинув назад.
– Ти що, божевільна? Що ти робиш? – закричав на незнайомку.
– Навіщо? Навіщо Ви це зробили? – прошепотіла незнайомка і судомно заплакала.
Руслану нарешті вдалося розгледіти її у світлі тьмяного ліхтаря. Молода дівчина, на вигляд років двадцять. Чорне як смола волосся обрамляло її бліде обличчя. У чарівних, карих очах, було скільки відчаю і болю, що чоловікові захотілося обійняти цю прекрасну дівчину і захистити від усього світу.
– Ходімо зі мною. Не треба нам тут мокнути, – м’яко вимовив Руслан, і взяв незнайомку за руку. Дівчина слухняно пішла за ним, як дитина, яка втратила свою маму і довірилася першому зустрічному.
– Як тебе звати? – запитав чоловік наливаючи дівчині каву з термоса. – Візьми, зараз зігрієшся.
– Катя, – тихо промовила вона, відпивши ковток ароматного напою.
– Катю, що ж ти твориш? Як ти взагалі опинилася на цьому мосту? У тебе якісь неприємності?
– Ні. Мені просто нічого не хочеться. Не бачу ніякого сенсу свого подальшого існування, – меланхолійно вимовила Катя.
– Тобто ти вважаєш, що твоя місія виконана? Ти так просто прирікаєш своїх дітей і кохану людину, яка призначене тільки для тебе?
– У мене немає дітей. І коханої людини теж немає … – зрушила плечима дівчина.
– Так їх могло б і не бути … Ти подумала про те, що одним безрозсудним вчинком могла б не дати життя своїм дітям, а ті своїм своєю чергою …
Допивши каву Катерина трохи прийшла до тями.
– Спасибі вам! Я дійсно проявила слабкість стосовно себе.
– Розкажеш, що у тебе сталося? Можливо допоможу порадою, – сказав Руслан.
– Порадою ви мені точно не допоможете! – важко зітхнула Катя. – Мені не щастило з самого дитинства. Мати відмовилася від мене в пологовому будинку, я нічого не знаю про своїх рідних. Після випуску з дитбудинку, держава дала мені маленьку квартиру. Здавалося, що моє життя нарешті налагоджується. Але зовсім недавно у мене забрали житло …
– Хто забрав? – здивувався чоловік.
– Потрапила на шлюбного афериста. Запудрив мені мізки і забрав квартиру. У поліцію звернулася, але ті тільки руками розвели …
– І це всі твої проблеми? – запитав Руслан.
– Тобто Ви вважаєте, що цього мало?
– Звичайно мало! Знаєш, як кажуть на Сході? – «Якщо проблему можна вирішити, то це вже не проблема!». Дай мені свою адресу і дані твого афериста. Спробую розібратися в цій ситуації …
– А куди ми їдемо? – схаменулася дівчина.
– В одне гарне місце! Зараз тільки подзвоню попередньо товаришеві, – сказав Руслан і дістав телефон.
– Алло! Стас? Мені потрібна твоя допомога. Необхідно прилаштувати одну мою хорошу знайому на тиждень. Зможеш? Дякуємо! Їдемо до тебе.
– Хто це? Куди ми їдемо? запитала Катя.
– Стас. Мій друг дитинства. Він дуже розумний лікар і зовсім недавно відкрив приватний санаторій. Поживеш там трохи.
– Чудово! А ви точно допоможете мені? – запитала з надією Катерина.
– Принаймні докладу всіх зусиль. Обіцяю. Я не залишу тебе в біді, адже якоюсь мірою, я відповідаю за тебе.
Рівно через тиждень Руслан приїхав провідати Катерину. Весь цей час дівчина не виходила у нього з голови. Він згадував погляд її прекрасних очей: зацькований і безпорадний, як у покинутого кошеня.
Побачивши Катю, чоловік приємно здивувався тим змінам, які відбулися з нею. Зараз на нього дивилася красива, впевнена в собі дівчина. Вона мало нагадала ту жалюгідну особу, з якою він зіткнувся на мосту.
– Хочу ще раз подякувати Вам! Ви буквально повернули мене до життя. Я дуже хочу дати жити своїм дітям! – очі Катерини блищали і були наповнені життєвою енергією.
– Катя, я дуже хотів би … стати батьком наших дітей. Що скажеш? – несміливо посміхнувся Руслан, зрозумівши, що не хоче втрачати її.
– Я тільки за! – посміхнулася Катя і почервоніла від зніяковілості.
– До речі, ось твої ключі. Можеш повертатися додому. Тебе більше ніхто не потурбує, – сказав Руслан, простягаючи дівчині в’язку ключів.
– Здорово! Як тобі вдалося? – вигукнула Катерина і кинулася хлопцеві на шию.
– Нехай це залишиться моєю маленькою таємницею, – Руслан обняв дівчину.
Вперше у своєму житті Катя відчула, що не одна в цьому великому світі. Їй було дуже спокійно поруч з цим сильним, мужнім чоловіком.
«Як добре, що я тоді встиг її зупинити. Адже у мене була всього одна хвилина …»- думав Руслан, притискаючи Катерину до себе.
Що ви думаєте про такий мужній вчинок Руслана?
