Двері у ванну вдарили об косяк так, що в коридорі дзенькнули вішалки. Я підскочила з дивану — і в ту ж мить з кухні долетіло:
— Мамо, вона знову зайняла! Я запізнююсь!
Оленка стояла в шкільній формі, з одним застібнутим ґудзиком і розтріпаною косою, а за тонкою стіною плюскотіла вода й хтось наспівував тихо, як у себе вдома. Я вловила знайомий мотив — Марина так робила ще в гуртожитку, коли ми були молоді й думали, що все найстрашніше в житті — сесія.
Я постукала обережно.
— Марин, нам дуже треба… Оленка…
Вода на секунду стихла.
— Ще хвилинку! Я швидко! — і знову шум.
Оленка скривилась, наче ковтнула щось гірке, й опустила погляд на шнурки. Я мовчки потягнула її за рукав у кухню, посадила, швидко почала заплітати косу — пальці тремтіли не від поспіху, а від того, що це вже не вперше.
Третій тиждень.
Третій тиждень я прокидаюся на краю нашого старого дивану в прохідній кімнаті, і перше, що чую — не голос чоловіка, не тиша ранку, а чужі кроки, чужий чайник, чужий кашель дітей у коридорі.
Коли Марина подзвонила з Польщі тоді, у лютому, у слухавці був такий шум, ніби вона говорила з-під землі. Вона встигла вирватися з Маріуполя — з дітьми й батьком, який майже не ходив. Вона не плакала. Вона говорила коротко: «Ми живі. Я потім».
Потім вона не «потім» — вона тягнула.
Дві роботи. Польська мова в телефоні на паузі. Батькові — ліки, від яких у мене в голові крутилися цифри. Вона вставала раніше за сонце й засинала там, де падала. А коли ми говорили, вона завжди питала перше не про себе:
— Ти як? А в тебе чоловік? А Оленка? — ніби тримала ниточку додому, щоб не обірвалась.
На Великдень вона приїхала до нас у Франківськ — з двома рюкзаками й дітьми, які за пів дня навчилися сміятися в нашій квартирі. Ми гуляли містом, я показувала їм ратушу, кав’ярні, старі дворики. Наші дівчатка бігли попереду, а ми з Мариною йшли повільніше й мовчали так, як мовчать тільки ті, хто дуже давно знайомий.
Тоді мені здалося: вона вже вміє стояти на ногах.
А потім не стало її батька.
Вона подзвонила вночі й не сказала «привіт». Сказала тільки:
— Я не встигла.
Я довго слухала, як вона дихає. У паузах було чути, як хтось у її квартирі в Польщі пересуває стілець і тихо шурхотить — діти, які не розуміють, чому мама раптом стала кам’яною.
Через кілька днів Марина приїхала вже не на гостину. Вона зайшла в нашу квартиру з валізою, яка ледь котилась, і з поглядом, ніби їй не було куди ставити ноги.
— Я більше не можу там, — сказала вона, стоячи в коридорі. — На чужині… все чуже. Навіть повітря. Я наче в гостях у життя.
Я не питала «наскільки». Я просто взяла її валізу, відсунула наші тапочки, показала спальню.
— Тут будете. Діти — з Оленкою, — сказала я, ніби так і було задумано.
Чоловік того вечора мовчав. Він підняв Маринину валізу на антресолі, дістала постіль, перевірив, чи закривається балкон, і тільки один раз, коли Марина пішла у ванну, він подивився на мене й тихо, без злості:
— На скільки?
Я притулилася до холодильника, щоб не впасти від цього «на скільки», і сказала так само тихо:
— Поки знайде роботу. Поки… стане на ноги.
Марина й справді кинулась шукати роботу, як кидаються в холодну воду. Готова була на все — каса, прибирання, склад, будь-що. Я навіть домовилась зі знайомою: магазинчик, хороша ставка, відсоток, нормальні люди.
— Марин, завтра о десятій підеш, — сказала я, подаючи їй папірець з адресою.
Вона взяла, усміхнулась і — так швидко, ніби боялась, що я передумаю — сказала:
— Дякую. Ти мене витягуєш.
І тут я вперше відчула, як у мене в грудях щось стислося. Не від жалю. Від страху. Бо коли тебе називають тим, хто «витягує», — важко потім сказати: «Знаєш, мені вже важко тягнути».
Наступного дня я повернулась з роботи й побачила на столі в кухні чек з аптеки. Марина купила щось для малого — сироп, вітаміни, пластирі. Чек лежав так гордо, ніби це було її «я не сиджу на шиї». Я ковтнула слова, які підступали зранку: про продукти, про інтернет, про те, що рахунок за світло вже не смішний.
Вона мила посуд. Рукави по лікоть мокрі. У раковині — гора тарілок після обіду.
— Я сьогодні все приберу, — сказала вона, не обертаючись. — Ти відпочинь.
Я кивнула. Але відпочинок чомусь не приходив.
Бо ввечері чоловік, не підвищуючи голосу, просто відкрив платіжку й поклав переді мною.
— Подивись, — сказав.
Я подивилась. І відвела очі.
— Вона шукає… — почала я.
— Вона живе, — перебив він. — І живе не на вулиці. У нас. Ти це розумієш?
У коридорі саме сміялись діти — Маринині й наша Оленка. Сміх був легкий, як мильні бульбашки. Я раптом відчула, що якщо зараз скажу щось різке — ці бульбашки луснуть, і в квартирі стане так тихо, що задзвенить.
— Я поговорю, — сказала я, і це прозвучало більше як обіцянка, ніж як рішення.
Наступного ранку Марина стояла біля вікна й прасувала Оленчину блузку — «бо твоя праска краща», сказала вона. Ангеліна сиділа на підлозі й вирізала щось з кольорового паперу. Усе було так «по-сімейному», що мені захотілося закричати.
Я взяла горнятко, щоб зайняти руки.
— Марин… — почала я, і зробила паузу довшу, ніж треба.
Вона одразу вимкнула праску. Наче чула цей тон ще до слів.
— Що? — обернулась.
Я подивилась на її обличчя — під очима тонкі синці, губи сухі, волосся зібране абияк. І якось по-дитячому вона тримала пальцями край прасувальної дошки — міцно, ніби це було єдине, що її тримає.
— Ти думала… про оренду? — слова впали не так, як я планувала. Не м’яко. Просто впали.
Марина не образилась одразу. Вона зробила інший рух — поставила праску вбік, ніби боялась, що та впаде, і тільки тоді заговорила:
— Я… думала, — сказала тихо. — Але ціни такі, що я… — вона махнула рукою. — І тут район хороший. Школа поруч. У вересні Ангеліна піде. Було б добре, щоб з Оленкою в одному класі… — і раптом намацала усмішку. — Уявляєш? Як ми колись.
Я стиснула чашку так, що гаряче обпекло пальці.
— Марин, — я вже майже прошепотіла. — Це не про район.
Вона подивилась на мене так, ніби я забрала в неї не район, а останню нитку, за яку вона чіплялася.
— Я ж не чужа, — сказала вона, і в цій фразі не було претензії. Там було прохання. Голий нерв.
Я не знала, що сказати. Бо так, не чужа. Але в моїй квартирі раптом стало тісно не від людей — від того, що кожен кут почав належати комусь іншому.
Того ж дня задзвонив телефон. Свекруха.
Вона говорила як завжди — впевнено, без вступів:
— Доню, я до тебе по-доброму. Гості тридні: перший — золото, другий — срібло, третій — мідь і додому їдь.
Я мовчала. Свекруха продовжила вже жорсткіше:
— Ти ж не думаєш, що це буде на роки? У вас сім’я. У вас дитина. Ти не благодійний фонд.
Я вимкнула виклик і довго дивилась на темний екран. Пальці були мокрі — я й не помітила, що тримаю телефон так, ніби він може вислизнути.
Увечері в коридорі знову дзенькнули вішалки — Марина поверталась з співбесіди. Втомлена, але з очима, в яких щось ворушилось.
— Взяли, — сказала вона і присіла прямо в передпокої. — З понеділка.
— Супер, — я усміхнулась. — Це… добре.
Вона зняла куртку, повісила акуратно, як у чужому домі. Потім раптом витягнула з кишені зім’ятий конверт і поклала на тумбочку.
— Це тобі, — сказала.
Я не одразу взяла. Конверт був тонкий, там не могло бути багато. Я відкрила — кілька купюр, складених рівно. І ще — маленька записка на клаптику паперу, без «дякую» і без сердечок. Просто: «За комуналку. Я не хочу бути тягарем».
Я підняла очі. Марина стояла й не рухалась, ніби чекала удару. Діти в кімнаті затихли. Навіть холодильник перестав бурчати — чи то мені так здалося.
— Марин… — я ковтнула. — Слухай. Нам треба поговорити. Про окреме житло. Я допоможу шукати. Реально.
Вона кивнула. Один раз. Різко. І не сказала жодного слова у відповідь.
Підійшла до дверей спальні, тихо відчинила — і зсередини долинув голос Ангеліни:
— Мам, ти де? Ми вже постелили!
Марина на секунду прикрила очі, ніби в неї щось боліло, потім зайшла й так само тихо зачинила двері.
А конверт залишився на тумбочці в коридорі — біля наших ключів, під чужою курткою, рівно посередині між «свій дім» і «вже не свій».
