Недавно я вийшла на пенсію. Все життя працювала дояркою – колись за це добре платили та вважали престижною роботою. Чоловік мій працював на полі, трактористом. Сказати, що ми жили в розкоші, то ні, але на базові потреби вистачало. Завжди в хаті мали добрий шмат м’яса, сиру, олію та овочі. Мали свою худобу, тому в разі чогось, з голоду б не померли.
Двадцять років тому на світ появилася наша доня, Оксана. Нашому щастю не було меж, адже ми дуже довго хотіли дитину. Оксанка була чудовою дитиною, про таку годі й мріяти! Красуня з великим серцем, а все, за що вона бралась – набирало нових барв, немов розквітало.
Після закінчення школи вона дуже хотіла поїхати до міста, вступати в агрономічний університет. І от, вже як останній рік вона навчається там. Познайомилась зі статусним чоловіком, викладав у неї на першому курсі, і закохалась по самі вуха. Чоловік цей був старший, мав вже сім’ю та двох діток, але з дружиною стосунки не склались – вона втекла від нього до іншого, залишивши дітей на нього. І саме це найбільше насторожувало Оксану: як діти сприймуть жінку, яка прийшла замість їхньої мами. Але, хвилювання виявились даремними. Молодша дівчинка одразу взяла Оксану за ручку і покликала гратись, а старший син прийняв як рідку маму.
Все йшло дуже класно, немов у тому романі, що завжди любила перечитувати Оксана. Вони одразу одружились і почали жити разом, як одна велика сім’я. Своїх дітей Оксані не вдалось подарувати чоловікові, але вона полюбила його, як рідних.
Доня знайшла дуже перспективну роботу і їй не раз підмічали, що велике майбутнє чекає на неї. Часу дарма вона не гаяла – швидко стала затребуваним агрономом і їй виділили кватиру. На початку, там жили наші родичі, які попали у скрутну ситуацію, певний період здавали іншим сім’ям, щоб не пустувала, хоча й бувало таке. Насправді, Оксанка любила, коли у квартирі не було нікого, адже вона могла вирощувати кімнатні рослини, якими так марила і перечитувати улюблені книги.
З кожним роком діти ставали старшими і менше часу хотіли проводити з батьками. Оксана через це дуже сумувала, адже не хотіла віддалятись від них. Згодом, вони захотіли роз’їхатись в різні міста, у пошуках кращої долі. Оксані було складно це прийняти, але вона розуміла, що тримати біля себе все життя не зможе і настав той час, коли діти вже виросли.
Я намагалась їй частіше телефонувати, щоб якось підтримати. І от, в останній раз, коли я зателефонувала, у нас обірвався звязок. Мене це насторожило і я вирішила подзвонити її чоловікові, аби переконатись, що все добре. Як виявилось, Оксані стало зле. Чоловік одразу викликав швидку і її поклали у стаціонар. Прогнози були не втішні і їй ставало все гірше та гірше. Через два місяці Оксани не стало. Чоловік не міг знайти собі місця, але мене цікавило одне – чому діти не приїхати на похорони мами, про що я й запитала у чоловіка Оксани.
– Їм не вдалось приїхати, у них дуже важливі справи…, – невпевнено промовив він.
– Які справи? Що може бути важливіше за останню зустріч з мамою? – люто відповіла я.
На цьому наша розмова закінчилась і я й не знала, що думати, бо вважала їх своїми онуками.
Через місяць не стало й чоловіка. Настільки любив мою Оксану, що просто не витримав такої відстані між ними. Я вже боялась уявити, що може бути далі…
Як виявилось, це був лише початок. Після смерті Оксани і її чоловіка мені прислали листа, в якому хотіли поділити квартиру доньки, на правах дітей. Я була розгублена, тому мало що могла зрозуміти, але те, що приїхати попрощатись з батьками у них часу не має, а на те, щоб розділити квартиру Оксани без суду – одразу появився. Це мене розлютило край і я погрозилась, що вони не отримають ані копійки.
Як би ви вчинили на місці мами Оксани?
