Мій чоловік працює закордоном, тому місяцями може не приїжджати додому. Ми живемо за містом, тому нещодавно придбали машину. Навіщо їздити в автобусі, тим паче, що я вагітна. Часто прошу саме свекрів відвезти мене до лікарні чи за продуктами, адже у мене ще немає прав.
Декілька років тому ми жили майже в центрі міста, був неподалік дитячий садочок – у нас є молодша донечка, їй зараз 5 років. Поруч були продуктові магазини, розважальні центри. Але коли я завагітніла вдруге, чоловік якраз влаштувався на роботу. Тому саме свекри наполягали, щоб ми продали квартиру та переїхали жити у приватний будинок, тим паче, що біля них по сусідству якраз продавалася ділянка.
Здавалося, що це хороша ідея, хоча спершу вагалася. А потім подумала – чоловік буде постійно закордоном, а я з двома малюками ради собі не дам. Свекри вже на пенсії, будуть мені допомагати та приходити у гості. Швидко продали квартиру, доклали ще декілька тисяч доларів та побудували невеликий будиночок, якраз через дорогу від батьків Дмитра. Не можу сказати, що у мене з ними хороші стосунки, але не ворогуємо. Усе залежить від їх настрою. Бувало, що вони бігали біля мене та пилинки здували. А могли просто скандал на рівному місті зробити та звинуватити мене у всіх проблемах. Тому раніше намагалася з ними зайвий раз не пересікатися, щоб під гарячу руку не потрапити.
Коли ми жили у місті, то я часто їздила на роботу автобусом чи тролейбусом. Ще й поруч були супермаркети. А ось за містом де-не-де невеличкі крамниці, де особливо не великий вибір товару, тому ми два рази в тиждень їздили з чоловіком машиною на закупи. Ось нещодавно до Дмитра зателефонували та попередили, що скоро треба знову їхати в рейс на тиждень. Мене така новина, м’яко кажучи, насторожила. Адже я на останньому місяці вагітності ще й з маленькою донечкою на руках, у великому будинку собі ради не дам.
– Боюся, що не впораюся… – кажу Дмитрові.
– Не хвилюйся. Поруч живуть мої батьки, вони тобі будуть допомагати, поки я працюватиму. Вони вже на пенсії, будуть тебе возити у лікарню чи в магазини, щоб ти в автобусі не тіснилася.
Свекри займалися хатнім господарством та вирощували домашню птицю на продаж. Ось вже й чоловік поїхав, залишив ключі від автівки своєму батькові. Декілька днів тому мені треба було терміново поїхати до лікаря на плановий огляд. Зателефонувала до пана Василя та попросила, щоб той допоміг мені.
– Звісно, що я тебе відвезу. Але ти мені з вечора нагадай, щоб я не забув!
Добре. Наступного вечора телефоную до нього – ніхто не підіймає. Можливо, що просто заснув? Вирішила перестрахуватися й зателефонувала до свекрухи.
– Я знаю, що тебе треба відвезти до лікаря. Зранку його розбуджу й нагадаю.
Та коли я прийшла до них наступного дня та попросила мене відвезти, то пані Олена навідріз відмовилася! Мовляв, вчора йому було погано і зараз боїться, щоб він кудись їхав. А я можу й на автобусі доїхати, то ж швидко.
Не стала тоді сперечатися з нею, хоча на 9 місяці їхати в автобусі майже годину також не хотіла. Викликала таксі, хоча це було дуже дороге задоволення. Але Дмитрові нічого про цю ситуацію не розповіла. Наступного дня бачила, як вони поїхали у місто за продуктами.
– Чому ж ви мені не зателефонували. У мене в холодильнику майже порожньо, якраз хотіла у супермаркет поїхати!
– Та ми так, дрібниці купити. А ти ж могла пройтися вже пішки, ось за рогом крамниця, купила б собі їсти! – каже свекор.
Через тиждень знову треба їхати у лікарню, здавати аналізи. Ще й донечку не мала з ким залишити.
– Не знаю, чи можемо тебе відвезти. Ми завтра зранку їдемо на ринок за продуктами. То трохи далеко, не хочемо дитину брати. Можливо, що їй погано стане у дорозі. А ти ж минулого разу нормально собі доїхала до лікарні! – дорікає свекруха у слухавку.
Тоді дорога була досить важка й мені стало погано. Тому в лікарні зателефонувала своїй матері та попросила, щоб та на декілька днів забрала до себе онучку пожити, поки я буду лікуватися. Вона швидко приїхала до мене, привезла декілька речей на перший день. А до свекрів навіть не телефонувала. Через день до мене зателефонував Дмитро з радісною новиною:
– Скоро буду вдома, залишився один день! Я вже не можу дочекатися, коли побачу тебе та донечку!
Я тоді не могла стримати сліз. Розповіла про все, що трапилося за останній тиждень, поки його не було вдома. Адже я тут вагітна у лікарні, а його батьки навіть не зателефонували жодного разу до мене та не поцікавилися, як самопочуття! Добре, що моя мама живе неподалік та змогла прийти на допомогу. Дмитро мене спокійно вислухав та пообіцяв, що серйозно поговорить зі своїми батьками.
Через годину до мене зателефонувала свекруха та почала кричати:
– Та що ти таке наговорила моєму синові?! Тепер через тебе ми посварилися! – дорікала мені у слухавку.
Добре, що з малюком все було гаразд і лікарі виписали мене наступного дня додому, але попросили не нервуватися. Тоді мене зустрів Дмитро з донечкою. Ми їхали додому та навіть не розмовляли. Бачила, що він засмучений та сердитий через цю ситуацію. Але ж хіба я винна?
Вирішила, що першою миритися зі свекрами не буду. Адже вони обіцяли мені допомогти, але щоразу чула від них нові відмовки. Нехай чоловік далі з ними спілкується, це ж його рідні батьки. Але я тепер до них додому ні ногою!
На вашу думку, хто не правий у цій ситуації? Чи варто дівчині помиритися з родичами?
